Анастасія (25)

8 травня 2022, Жиліна.  73 день війни.

Так, ми розповімо Вам нашу історію, - вона без жодних вагань відповіла на моє запитання. Як і інші, хто вижили, вона хоче, щоб усі знали правду. Правду про те, що відбувається в їхніх рідних містах. Про жахи, на які всі воліють закрити очі. Це історії, які нелегко слухати. Однак, ще важче відчути їх на власному досвіді, коли знаєш, як страждають ті, кого ти любиш, ті, про кого ти піклуєшся.

“Наш дім знаходиться на кордоні лінії бою. Він проходить лише за 7 км від нас, через Донецьку область. Сьогодні в наше місто влучили 9 ракет. Коли ми виїжджали, ситуація була набагато спокійнішою. Щодня в нашому напрямку летіло максимум 2 ракети, але вони впали близько від нас, всього за дві вулиці від нашого будинку.  Ми тоді дуже злякалися. Нам сказали, що незабаром на нас буде наступ і росіяни захоплять наш край. Тоді зібрали речі і поїхали. Бабусі з дідусем 75 років, вони вирішили залишитися вдома. Ми намагаємося телефонувати їм щодня. Прокидатися вранці з думками, чи вони ще живі, це жахливо. Якщо наше місто Барвінкове захоплять, ми увійдемо до складу Донецької області. Сусіднє місто Ізюм повністю зрівняно. Нас намагаються оточити, стріляють ракетами, там їздять танки, ми не знаємо, що буде далі. Щодня говорять про нові наступи на наше місто”.

“Фронту ще немає у нашому місті, але вони бомблять нас.  Місто ще тримається завдяки тільки нашим українським воїнам. Нас вже офіційно евакуювали, там залишилося лише 350 осіб (Примітка автора: за даними Вікіпедії, спочатку в місті проживало понад 8 тис.). Ми ховалися в підвалі лише тоді, коли лунали сирени повітряної тривоги. Вони майже постійно ревіли. Ми ховалися переважно вночі”.

“Нас попередили, що, ймовірно, незабаром нас захоплять, бо ми маленьке місто. У нас не було навіть належної військової частини та зброї. Насправді було лише дві можливості, або російські солдати не ввійдуть до міста, а повністю його розбомблять, або вони опанують нас і зроблять з нами те, що зробили з людьми в Бучі чи Ізюмі. Тепер ми бачимо, що наші Українські хлопці творять чудеса”.

“Усі мої друзі жили в інших містах. Більшість з них залишилися в Україні, переїхали в безпечніші місця. Останніх наразі евакуювали зі Слов’янська та Краматорська. Ми вже пережили війну в 2014 році, ще тоді нам не давали зброю, але тоді нас ніхто не бомбив. На щастя, головний фронт нас обійшов. 8 років ми прожили більш-менш спокійно. Тепер росіяни хочуть окупувати всю Луганську та Донецьку області, які від нас за 7 км. Ми фактично остання частина території, яка ще не окупована. В Ізюмі та Балаклеї були люди, які співпрацювали з росіянами в обмін на гроші. У порівнянні з тим, що відбувається навколо нас, у нас все ще добре. Навіть, якщо подекуди переривається подача води чи електроенергії, нашим комунальним службам вдається відносно швидко це відремонтувати. Ми б не хотіли, щоб навіть наш ворог відчув те, що переживаємо ми. Про цю війну знав лише путін.  Він приніс всю цю ненависть і жах. Але потім, через кілька днів, Ви бачите, як це підтримує російський народ...”

“Мені доведеться викреслити багато людей зі свого життя. Також мою колишню подругу, яка жила на вулиці за рогом. Вона переїхала до Криму ще до анексії, а сьогодні, коли бачить, як ракети б’ють по місцях, де живуть її друзі, її родина, вона публікує в Інтернеті статуси на підтримку позиції росії.  Ми з її прабабусею ховалися в одному підвалі. А потім я прочитала її коментарі з питанням, навіщо Україна взагалі існує. На її думку, росія є країною, яка має право втручатися в незалежність тих, хто не керує їх територіями. Минулого літа вона приїхала до нас у відпустку. Якби я сьогодні зустріла її на вулиці, я б точно не привіталася з нею. Ця людина для мене більше не існує. Ми були країною, яка симпатизувала і переживала кожну перемогу і поразку з росіянами, і вони зараз так до нас ставляться. У Маріуполі в підвалах сидять матері з дітьми, а росіяни показують якихось нацистів по телебаченню і вбивають у мізки нації, мовляв, усіх треба вбити”.

“Я закінчила коледж, хотіла знайти роботу, у нас були великі плани.  Вчилася на юриспруденції в Харкові, закінчила у 2020 році. Шукала роботу, тепер доведеться чекати, коли все це закінчиться, щоб ми могли повернутися і все відбудувати”.

“Як можна назвати нацистом старого, у якого в одній руці сумка з ліками, а в іншій кіт, який намагається втекти до підвалу? Я не розумію, як у росіян може бути такий туманний розум. Не розумію, коли чую, що жінки російських солдатів кажуть своїм чоловікам, щоб вони захищалися під час зґвалтування, щоб вони випадково нічого не впіймали. Ми для них не існуємо! Вони хочуть нас убити, вони не хочуть, щоб ми продовжували існувати. Це називається “спеціальна операція”.  Навіть фотографії всіх звірств – це лише фотомонтаж для них. Вони також звинувачують нас у тому, що ми вбили себе тут. Ті, хто втік до росії, часто змінюють свою думку і кажуть, що все просто фейк, а все ж бачили на власні очі!  росія не країна, куди можна тікати від війни! Усі, хто це робить і підтримує позицію росії, для мене є зрадниками. Це питання не відносин з Вашою країною, а з Вашими близькими. І якщо вони цього не усвідомлюють, вони не повинні мати місця у світі”.

“Я часто бачу у Facebook фразу: “Наші хлопці використовують будь-що, щоб захистити кожен метр нашої країни, щоб не віддати її ворогу”.  Вони справжні герої, які заслуговують на повагу, мир і спокій. Нам залишається тільки молитися і вірити, що правда переможе. Ми ніколи не воювали, завжди були мирною країною, і ми цього чекали від інших. росія неймовірно багата країна, повна алмазів, нафти, газу, вони повинні жити як в Еміратах. Натомість, велика частина нації навіть не знає, що таке туалет. Чому вони приходять до нас? Що їм від нас потрібно? Як пояснити це людям, які разом будували країну після Другої світової війни, що ті, з ким вони разом жили, прийшли одного ранку і оголосили їм війну – через одного дурня? З ночі до ранку життя 40 мільйонів людей змінилося. Ми чули вибухи бомб з Ізюма. Нам зателефонували з Харкова і сказали, що росіяни почали бомбити місто. Ми не повірили. Була 5 година ранку, думали, що десь весілля, а наречений з нареченою святкують і хлопають петардами”.

“Через два дні після того, як моя подруга народила, вони розбомбили лікарню, де вона народила дитину. Я не уявляю, як ми все це побудуємо. Школи, лікарні, дороги, все.  Бачите, місця, де ви нещодавно ходили, згоріли, їх більше немає. Навіть у нашому місті музей і бібліотеку, які пережили дві війни, знищено через того дурня. Ми дуже пишалися нашим музеєм, на мою думку, він був навіть красивішим за Харківський”.

“Величезна кількість Українців перед війною поїхала на заробітки до росії, багато хто залишився там жити. Я б хотіла, щоб вони повстали. Але я розумію, що ніхто не буде, навпаки. Вони хочуть, щоб ми якомога швидше здалися, тому що у них санкції, і вони не можуть купити гаманець у Dior, а наші люди навіть каші для дітей не можуть отримати. Наше життя розділилося на до і після. Сьогодні нас радують дрібниці, у нас зовсім інша система цінностей”.

“Ніколи не розуміла, як сильно можу ненавидіти людей. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб мої діти знали, що сталося, і що цього не можна було робити. Це речі, які не можна пробачити. Я читала про те, як мати померла з голоду на очах 5-річного сина.  Поховали її перед будинком. Коли надходить гуманітарна допомога, її син несе консерви на могилу”.

“Мій колишній начальник жив в Ізюмі. У нас хороші стосунки. Вона сказала, що вони бомбили їхнє місто, але поки що їм було добре, ховались у підвалі. Тоді, 6 березня, ми почули вибухи поблизу, це звучало як гаубиця. Мені спало на думку, що я напишу їй, щоб перевірити, чи не там це відбувається. Я отримала від неї відповідь об 11 годині вечора, що вся її родина загинула. Її мама, її чоловік, її син, вона була в крові, з простріляними обома ногами. Лише на мить вони вийшли погрітися з підвалу до хати, а в їхньому дворі вибухнула ракета. Пізніше я дізналася, що її чоловік і мати загинули відразу, але вона все-таки встигла дістати сина з-під руїн, але він помер у неї на руках. У нього була внутрішня кровотеча, і останнє, що він їй сказав — мамо, мені холодно! Вона провела цілий тиждень з 3 тілами в зруйнованому будинку, з пораненими ногами, на морозі, поки не приїхала допомога. Я не могла з нею зв’язатися місяць. Ми бачили в новинах, що вуличні собаки їдять трупи на вулицях, бо не було кому їх ховати. Через місяць вона розповіла нам про те, як її знайшли, як повезли до зруйнованої тоді лікарні в Ізюмі, де залишився лише один лікар і одна медсестра.  Її ноги вже гнили, у них не було анестезії. Вони сказали їй, що повинні її прооперувати при повній свідомості, вона не повинна втратити свідомість, інакше вони не зможуть її оживити. Пізніше вона запитала одного волонтера, чи зможе він поховати тіла, які вона сховала під килимами вдома. По всьому місту людей ховали в садах, у лісах, на цвинтарях. Робити це потрібно було швидко, поки знову не почалася стрілянина. Це історія моєї знайомої, колишнього нотаріуса головного суду, у якого сьогодні нічого не залишилося. Її евакуювали до Дніпропетровська. Діти її померлого чоловіка, з яким вона проживала останні 3 роки, перебувають в Ізраїлі і намагаються вивезти її з України. Мене вразило те, що вона сказала: “Я ніколи не думала, що я настільки сильна фізично та морально! Повинна жити як пам’ять про нашу родину, і я хочу дожити до дня, коли цих звірів буде вбито! Вони “звільнили” мене від мами, сина, мого чоловіка, моїх майбутніх онуків. Я готова розірвати кожному руки! Я повинна дожити, щоб побачити, як горять ті звірі!”