Теллі (28)

Понеділок, 21 березня 2022 року, Братислава.  25 день війни.

Батько сказав їй піти до приходу російських солдатів.  Він знав, що під час війни з молодою дівчиною може статися багато поганого. Теллі народилася не в Україні, але виросла там і називає Україну своїм домом.  Вона є резидентом України, має український паспорт. Їй втретє довелося покинути країну. Вона двічі залишала Азербайджан, тепер їй довелося тікати з України. Теллі більше не хоче тікати. Занадто втомлена, щоб це робити.

“Я народилася в Азербайджані в 1994 році, а в 2002 році переїхала з усією родиною в Україну. Я там навчалася, це був чудовий час. Українці одні з найдобріших людей, яких я коли-небудь зустрічала.  Я ніколи не відчувала дискримінації, ніхто ніколи не сказав нічого поганого про мою релігію, колір шкіри чи національність.  З 2012 року я навчалася у ДНМУ в Дніпропетровську, а в 2017 році закінчила стоматологічний факультет. Невдовзі одружилася і повернувся до Азербайджану.  Але я ментально Українка. Повернулася в Україну і останні кілька років там живу та працюю”.

“Я святкувала свій день народження з друзями до початку війни.  Ніколи б не подумала, що щось подібне могло статися. У мене було все. У мене була ідеальна робота, квартира, все, що потрібно молодій жінці. Я була дуже щаслива. Планувала свою літню відпустку, тоді це була найбільша “проблема” для мене.  Коли я прокинулася 24 лютого, мені було дуже страшно. Я зателефонувала татові. Була у стані шоку. Я не могла зрозуміти, що настала війна. Досі не можу описати, що я відчувала.  Зібрала речі і переїхала до батьків з Дніпра.  Пробувши там тиждень, тато сказав, що мені більше небезпечно там залишатися. Ми вже мали дві війни в моїй країні, де я народилася, тому мій тато знав, що може статися з молодою жінкою, коли прийдуть російські солдати. Ми знали про сексуальне насильство, яке відбувалося під час конфлікту в Азербайджані, і мій тато хвилювався за мене, тому відіслав мене. Він мені сказав: “Ти маєш поїхати!  Не залишайся тут, у нас все буде гаразд”.

“Уся моя сім’я – мама, тато, брат – в Україні, вони жили в Кривому Розі, але їм довелося переїхати ближче на Захід, тому що там було небезпечно. Спочатку я хотіла поїхати в Будапешт і полетіти в Бакчу, оскільки у мене там живуть друзі та родичі. Та я зустріла Соню, волонтера, яка порадила мені залишитися в Словаччині, оскільки я розмовляю п’ятьма різними мовами – українською, російською, англійською, турецькою та азербайджанською.  Вона сказала мені, що Словаччині потрібні лікарі. У цьому місці, де я зараз живу, люди можуть залишатися максимум п’ять ночей. Але вони дозволяють мені побути тут трохи довше, тому що я допомагаю їм з перекладами, спілкуванням, і я є волонтером, займаюся різною роботою. Тут я знайшла багато друзів. Люблю Словаччину, словаки за своїм менталітетом близькі Українцям. А зараз шукаю роботу. Треба все починати спочатку, я все втратила. Вчора плакала, бо дуже важко на душі. У мене було все, я багато працювала, щоб досягти успіху в своїй професії, і я втратила все це за один день. Але моя історія не найгірша. Сюди приїжджають люди з дітьми, вони не знають мови, не мають грошей, нічогісінько не мають. Іноді я працюю волонтером на Головному вокзалі, намагаюся допомогти чим можу”.

“Насправді, це вже третій раз, коли я тікаю зі своєї країни через війну. Ще в 1988 році був перший конфлікт в Карабасі, і тоді ситуація в моїй країні була дуже складною. Тому мої батьки вирішили переїхати в Україну, щоб ми могли вчитися. Я повернулася до Азербайджану, коли одружилася. Тоді я втекла в Україну вдруге. Тепер я знову втікаю. Наразі, я залишаюся тут і думаю, що трохи тут побуду. Я втомилася тікати.  Скільки разів я маю тікати? Я виїхала з України 5 березня. Усі вірили, що війна триватиме недовго. Але тато вирішив за мене, і мені довелося поїхати. Дуже сподіваюся, що війна скоро закінчиться, і тоді я повернуся до батьків”.

“Ми щодня спілкуємося. Наразі у них все гаразд, але їм складно все це сприймати. Важко залишити все позаду. Ми живемо в Україні 20 років. Мої батьки багато працювали, щоб вивчити нас, купити будинок, автомобіль. Ми просто хотіли жити нормальним життям. Вони вже не молоді. У мого тата проблеми зі здоров’ям.  Йому 55, тому він не може виїхати з України. Моєму братику також довелося залишитися, він лікар, йому 26 років. Воювати він не збирається, але їм (росіянам) байдуже, лікар ти, військовий чи цивільний. Вони вбивають усіх. Дуже сумно і лячно. Все, що я можу зробити зараз, це молитися. Це перший раз у житті, коли я не можу попросити допомоги у батьків. Я не можу цього зробити, бо вони не можуть мені допомогти. Я одна на чужині”.

“Так важко і страшно, що іноді я не можу спати, не можу їсти. Намагаюся не стежити за новинами, оскільки це занадто напружено. Я не звинувачую звичайних росіян. Моя молодша сестра (22) заміжня і живе в Росії. Вона та її чоловік не можуть нічого вдіяти через систему.  Вони можуть спробувати протестувати, але їх поб’ють і вони опиняться у в’язниці. Я сказала їм, що вони повинні виїхати. Просто сподіваюся, що всі виживуть і будуть у безпеці. Вся моя родина, мої друзі. Все, чого я хочу для них, це безпеки і миру. Я навчалася 7 років на стоматолога, це все, що я знаю. Не хочу втрачати те, що маю.  Взяла з собою всі необхідні документи, навіть диплом. Вони у мене були готові, про всяк випадок. Знайду роботу і у мене все буде гаразд, я тільки хвилююсь за батьків, друзів, за свою країну – Україну”.