Оксана (45)

10 квітня 2022, Пруське. 45 день війни.

Вона мама, та, на жаль, 17 днів не знає, що з донькою. Вона жива? З нею все гаразд? З нею щось трапилося? Жодна мати не хоче випробовувати такий страх. До сьогодні вона не має жодної інформації про батька дочки. Вони розлучаються, але у них були хороші стосунки. Навіть шлюборозлучний процес не змінює того факту, що він є батьком її дитини. І він пропав.

“Ми з дочкою зустрілися по дорозі до Польщі. До того часу я була в Одесі, а вона в Маріуполі. Я нічого не знала про неї довгих 17 днів. Лише під час евакуації, коли нарешті з’явився зв’язок, вона встигла мені зателефонувати і повідомити, що з ними все гаразд, вони живі і здорові.

“Мені всі казали не дивитися новин, це ще більше ускладнювало ситуацію. В Одесі було майже спокійно. Дехто виїхав, кілька крамниць зачинили, але життя там було майже як раніше. Я працювала у крамниці, але її зачинили близько місяця тому. Господарі втекли, бо боялися. Розумію. Ми з чоловіком розлучаємося, але у нас були відносно хороші стосунки, ми спілкувалися разом. Зараз у мене немає інформації про нього, я не знаю, що з ним”.

“До Словаччини ми приїхали 6 квітня, до цього кілька днів були у Польщі. Вже була проблема з пошуком житла, навіть платного. Поїхали з котом, тому знайти дах над головою було ще важче. Не знаємо, що буде далі. У понеділок ми маємо завершити реєстрацію в іноземній поліції, тож зможемо розпочати шукати роботу. Після війни потрібно знайти чоловіка моєї доньки, який зараз на флоті. Хочемо додому. Дім є дім!”.

“Батька мого вже немає в живих, а мама залишилася вдома в Запоріжжі. Я теж звідти. З нею все гаразд, у них часто є сирени повітряних тривог, але вони все ще у безпеці”.

“Я не знаю, як правильно назвати те, що відбувається. Нація просто страждає і хтось хоче щось розділити? Я не знаю, як це назвати. Я не політик, не можу нікого судити, але великі помилки були зроблені зі сторони росії. Моя родина в росії нас підтримує, але навіть і там є люди, які сваряться між собою. Раніше ми всі разом тут жили і працювали. Тепер невідомо як буде. Коли Ви когось з нас про щось запитаєте, кожен Вам скаже, що ми хочемо лише миру та стабільності. Ми добре жили. Ніхто ніколи не казав нам правди, і ніколи не скаже. Така доля простих людей”.

“Ви знаєте, у мене було своє життя, а як щодо молоді? Я не розумію, чому ми покинули свої будинки. Тільки щоб вони могли там воювати? Вони не вийшли воювати в поле, а ховалися за нашими будинками. Нехай йдуть воювати на широкі рівнини, а не в наші міста. Хай там воюють скільки хочуть. У нас були плани, а тепер ми залишилися у невизначеності”.