Ірина (41, у неї був День народження 2 дні тому), Ілля (15)

Четвер, 17 березня 2022 року, Братислава. 21 день війни.

...Ми йшли з піднятими руками і зав’язаними на рукавах білими хустками, бо чули, що напередодні в селі поряд розстрілювали людей. Начебто тому, що серед них були чоловіки. Ми пройшли 9 кілометрів...

“Ми пережили перші два тижні війни в Харкові. Наша частина міста була атакована першою, оскільки ми недалеко від російського кордону. Я прокинулася від звуку вибухів вранці 24 лютого. Росіяни почали бомбардування аеропорту, який видно з нашого вікна. Ми спочатку не розуміли що відбувається. Ми готувалися до цієї ситуації заздалегідь, у нас вже були готові документи, але не інші необхідні речі. Ми відразу пішли у підвал. Я, мій син і свекруха. Ми були там із сусідами. Мій чоловік був на роботі, прийшов додому, коли припинилися вибухи. На жаль, наш автомобіль стояв в гаражі неподалік від військової бази, тому ми не могли туди поїхати, взяти і виїхати на ньому. Невдовзі жителів міста не випускали. Хто не встиг виїхати, мусив залишитися. Росіяни почали бомбити багатоквартирні будинки. Ми відійшли далі від нашого житлового масиву, та пішли до ще недобудованого будинку свекрухи. На щастя, в будинку був льох, де ми ховалися 2 тижні. Наступного дня після початку війни навколишні села були під контролем Росії. Ми бачили, як нас обстрілюють, але ми не змогли піти. Одна з ракет влучила в житловий будинок, що знаходився поруч”.

“Ми дізналися, що росіяни дозволять людям виїхати з міста. Ми йшли з піднятими руками і зав’язаними на рукавах білими шарфами, тому що чули, що напередодні в селі поруч з нами розстріляли людей, мовляв тому, що там були серед них чоловіки. Пройшли 9 кілометрів. Потім наші бійці відвезли нас у безпечне місце, де ми залишилися ночувати, а на наступний день посадили нас на потяг до Львова. У Львові більше немає місця. У нас є друзі в Польщі, мабуть, ми туди поїдемо, тому що синові треба повертатися до школи. Обіцяли нам допомогти з проживанням. Треба спочатку відпочити і заспокоїтися. Чоловік нам телефонує щодня, каже, що наш житловий будинок вже повністю зруйновано. Будинки досі стоять, у нашій квартирі немає вікон. На щастя, він не воює, адже потрапив в аварію на роботі. Допомагає іншим, піклується про наших батьків”.

“У мене є сім’я в Росії. Деякі родичі розуміють, що відбувається, що це погано і тримають за нас кулачки. Але вони старші люди, нічого не вміють, просто сидять вдома і думають про нас. Інші взагалі не розуміють, що відбувається. Вони думають, що ми це почали. Я їм співчуваю, тому що розумна людина повинна розуміти і бачити, що відбувається. Є ті, хто ходить на акції протесту, але їх б’ють і арештовують. Мені їх шкода, бо вони нічого не можуть з цим вдіяти. У них немає сили згуртуватися. Я досі не можу повірити, що таке взагалі може статися. Це 21 століття, всюди розумні люди, у нас нові технології, ми летимо в космос, Ілон Маск, Старлінк ... А у нас війна? Я цього не розумію. Багато міст просто зруйновано. А наш Харків – прекрасне європейське місто і ми його обов’язково відбудуємо. Ми його любимо і пишаємося ним. Мали роботу, дім, син ходив до школи. З 2014 року я працювала в організації допомоги людям, які втекли з Донецької та Луганської областей. Я ніколи не думала, що колись буду на боці цих людей і мені також знадобиться допомога”.