Анастасія(33), Олександра(5), Юрій(2)

Понеділок, 7 березня 2022 року, Іновець

…лише вони це можуть змінити…

„ В Словакію ми приїхали 28-го лютого. В перший день, було дуже важко піти з Києва. Там були страшні затори, люди намагалися чим швидше втекти. Цілу ніч ми в холоді та поганій погоді, провели на кордоні біля 15 годин, але деякі наші друзі там були 24 годин і навіть більше. Нам просто пощастило. Коли ми прийшли сюди, ми не мали нічого. З нашого дому ми взяли лише документи, гроші, дітей і швидко бігли до машини. Я ще встигла спакувати якийсь одяг, але не взяла іграшки для дітей, лише необхідні речі - підгузники, ліки і це все. 

Я наперед підготувала пакунок, щоб я була готова, якщо буде треба йти, але коли це сталося, це був величезний шок. Через нервовий розлад і переживання було важко щось знайти в такій ситуації. Мені було дуже важко покинути чоловіка. Діти в мене часто запитують, де тато. Я не можу їм сказати що він там, повинен захищати нашу батьківщину, і що можливо він буде повинен воювати. Я їм говорю, що він працює і це все. Хоч ми їм сказали що ми якби на відпочинку, але розповіли трохи і про те, що робиться в нашій країні. Вони повинні знати, що перебування вдома наразі для нас було б небезпечним. Я їм розповіла про Росію і про того вбивцю.“

„ Тут нам люди принесли іграшки, їжу і весь час нас запитують, що нам ще потрібно. Ми дуже вдячні за те, що вони для нас роблять! 

До цього ми цих людей не знали, але і так вони нам допомогли.  Я не знаю коли ми будемо могти повернутися додому і невідомо скільки буде тривати війна. 

Біля Києва дуже багато містечок як наприклад Буча, Ворзель - там росіяни розбомбили майже все, там вже немає міст. Там був будинок мого брата, але вони його зруйнували. Тепер у нього немає роботи, немає дому, все над чим він ціле життя трудився є знищене. 

Сюди я прийшла зі своєю сестрою близнючкою, моїми двома дітьми та її малим хлопчиком. Сестра працює в міжнародній компанії з філією в Словаччині. Саме вони нам допомогли знайти це місце. Тут все ідеально, але ми не можемо тут залишитися назавжди. Ми мусимо дуже добре подумати, що ми будемо робити далі. 

Я хочу повернутися додому, це моя країна, моя домівка, я люблю Україну. Але коли я дивлюся новини і бачу, як руські окупанти бомбардують наші доми, наші лікарні, що помирають діти, то я мушу думати про життя моїх дітей і як їх зберегти. 

Мої батьки живуть в Дніпропетровській області. Ми дуже хотіли, щоб вони сюди приїхали, але мій батько вже в такому віці, що цей переїзд був би для нього занадто складним. Він не хоче покинути свій будинок. 

Моя мама залишилася вдома з трьома дітьми мого брата. Коли почалася війна, він був з дружиною на відпочинку і не міг повернутися додому із за скасованих рейсів. На щастя, їм вдалося втекти і тепер вони десь в Польщі, в дорозі в Словакію.“

„Те, що роблять росіяни, це геноцид. Все почалося в році 2014, а мабуть і скоріше. Ця війна була планована багато років. В Росії в мене багато друзів, я їх питала - що ви наробили? Дехто відповів - вибач, але це ваша проблема, у вас там націоналісти, ми спасли Донбас. Але від кого нас спасли? Від дітей? Від вагітних жінок? Я жила в Росії і там живе дуже багато людей, які не хочуть навіть думати, вони зроблять те, що їм скажуть. Це і є проблема. Інша подруга з Москви, якій я телефонувала і описала, як вранці 24-го я прокинулася від звуку бомб, мені весь час говорила про свої проблеми з доларами і ще про те, що через санкції вони не можуть нікуди летіти. Що її життя жахливе. Так, це жахливо, ви лиш вдумайтеся! Лише росіяни це можуть зупинити. Їх дуже багато і лише вони можуть бути зміною!“