Юлія (48), Аліса (8), Анна (15), зведена сестра Ілона (16)

Субота, 5 березня 2022 року, Жиліна

Під час розмов з українськими жінками я собі часто задавала питання, була би я здатна на такі ж вчинки? Спакувати валізи, зібрати дітей та поїхати. Захоплююсь їх неймовірною силою, яку в собі знайшли в момент, коли не знали куди їдуть. Правда, я себе не можу уявити в такій ситуації. Нам, всім, хто живе в мирі, дуже пощастило. Юлія знала, куди їде. Але всупереч цьому, протягом втечі відчула, як це опинитися в незнайомому місці, в чужій країні, не знаючи мови. З двома рідними дітьми і однією зведеною донькою Ілоною, молодою леді, яка мені допомогла з перекладом цієї короткої розмови. Англійською володіє дуже добре і хоче стати акторкою. Я їм бажаю, щоб у Словаччині отримали мир, і сподіваюсь, що у них всі мрії здійсняться!

“Мене звуть Юлія, у мене четверо дітей, двоє старших залишились дома, і двоє молодших приїхали зі мною. В мене ще троє онуків, двоє з них досі в Україні. Дружина мого сина вирішила залишитися дома зі своїми маленькими дітьми та чоловіком, який став на захист нашої Батьківщини. Сюди ми приїхали лише вчора з Краматорська, це місто в східній Україні, в Донецькій області. Біжимо від війни. Тут ми відчуваємо себе у безпеці, отримуємо їжу і все необхідне, про нас тут добре піклуються”.

“Ми знали, що їдемо у Словаччину, так як ми це місце вибрали ще до нашого від’їзду. Тут ми залишимося ще на декілька днів і далі поїдемо в місто, де працює мій чоловік. Він нам зараз шукає житло”.

“В Росії у мене багато знайомих, але мені здається, що вони не розуміють, що коїться. Їм потрібно виходити на площі і говорити, що вони проти війни”.