Юлія (38), Вікторія (15)

8 квітня 2022 р., Жиліна. 43 день війни. 

Вона не хотіла, щоб я фотографувала її обличчя. Навіть після перебування двох днів в нашій мирній країні, все ще не відчуває себе в безпеці. Спогади про відчуте і побачене, все ще свіжі. Вони втікали, сподіваючись, що нічого більше поганого з ними не трапиться. Їхній будинок згорів. Вони бачили це під час евакуації. Бачили російських солдатів, які стріляють по всьому, що рухається. Вони також переслідували під час евакуації. Що відбувається з розумом людей у такий момент? 

“На початку, ми чули далекі вибухи, але якось не були налякані. Ситуація почала погіршуватися поступово, ми бачили сліди ракет на небі. Оскільки у нас не було льоху, укриття, ми вирішили піти в інший будинок, щоб вижити 8 березня, в той день, танки прийшли до нашого міста. російські танки та солдати також були на нашій вулиці, вони шукали там людей, гуляючи вулицями з кулеметами, грабували будинки, крали наші велосипеди. В кожному танку було 8-9 солдат, і вони зразу відкривали вогонь по всіх, кого бачили. Тварин відразу вбивали. Ми все це бачили на власні очі, це сталося за два будинки від нас”. 

“Коли відкрилися коридори для евакуації, раптово приїхали до нас танки. Було близько 1000 людей, які хотіли покинути місто. Вони націлили на нас зброю, доводили нам свою перевагу. Ми були дуже злякані. Якби вони застрелили нас, з ними нічого не сталося б, але нас тут більше б не було. І ще до того, як друзі покликали нас евакуюватися,  нам сказали, що наш будинок був у вогні. В це не хотіли вірити. Лише 21 березня, під час евакуації, ми помітили, що це правда, весь перший поверх згорів. Очевидно, там була перестрілка і вони зачепили наш будинок”. 

“З самого початку війни ми жили без електрики, без тепла, світла. Майже 2 тижні були в укритті, в льоху, лише зрідка, коли нам було дуже холодно, ходили грітися в хату, де було трохи тепліше. Ми навчилися розпізнавати види зброї та типи вибухових боєприпасів, які вони використовували. Коли ми йшли на евакуацію, вулиці були вкриті патронами, на землі було багато нерозірваних боєприпасів. Небезпечно, адже ми могли зачепити їх і вони б вибухнули в будь-який момент. Ми були на лівій стороні Дніпра біля Києва, але було набагато гірше на Правобережжі. В одній частині села були білоруси, які поводилися більш-менш. Але в тій частині, де були росіяни, був страх і смерть. росіяни заходили в будинки, ґвалтували навіть маленьких дітей, вони вбивали всіх на своєму шляху, хто б їм не зустрівся”.

“Мої бабуся і дідусь не хотіли залишатися, але, принаймні, вони пішли в іншу частину країни. Зрештою, для них важче залишити свій будинок і почати жити в іноземній країні. А я виїхала заради дочки. Якщо б залишилися вдома, нас би, мабуть, спалили у власному домі”.

“Ми виїхали з нашого міста евакуаційним автобусом, який відвіз до іншого місця, де на нас чекали наші друзі. Вони забрали нас до Києва. Звідти ми поїхали потягом до кордону. Потяг їхав дуже швидко, щоб не попасти під обстріл, деякі вагони навіть доводилось відчіплювати. Стало тихіше та спокійніше, коли ми перетнули кордон у Ужгороді. Але, навіть зараз, коли голосно гупають двері, я автоматично беру за руку донечку, ніби тягну її до льоху, досі спрацьовує психологічний страх. Зараз вже повинні звикнути до миру та спокою. Хотіли б забути, але ми будемо продовжувати бачити все, адже війна стала частиною нашого життя. 8 березня більше не буде святом, це буде день, коли прийшли до нас танки. Все зруйновано, вони також пограбували нашу школу, вкрали 50 ноутбуків та інше технічне обладнання”.

“Ми знали, куди їдемо. Ми мали друзів у Жиліні, які порадили нам сюди приїхати. Ми розуміємо, що наше місто та вся його територія були своєрідним щитом Києва, який хотіли зруйнувати. Тепер ці місця звільняються, але нам ще не повідомляють. Багато місць заміновано, там небезпечно перебувати. Ми дуже вдячні Словацькому народу за щиру допомогу. Повітря тут таке ж, як у Карпатах, мова дуже схожа, ми вже знаємо кілька слів. Привіт! Дякую! Будь ласка!”

“Це були перші дві ночі, які ми добре спали після приїзду сюди. Моя дочка думала, що  була вдома. Прокинувшись, вона зрозуміла, що це сон. Вікторія любить ходити на прогулянки і слухати класичну музику. Ми жили добре, мали великі плани на весну, оскільки у нас є велике домашнє господарство. Ми з нетерпінням чекали цвітіння нарцисів перед нашим будинком”.

“Мусимо сіяти правду. Якщо не ми, то хто? Я не розумію, що ми їм поганого зробили, особливо маленькі діточки. Наш будинок був щитом для Києва і ми повинні продовжувати допомагати. Сподіваємося, що все буде гаразд! Особливо, коли у нас є такий хороший сусід, як Словаччина!”