Тетяна(36), Матвій(4) 

Понеділок, 7 березня 2022 року, Іновець

…вбивати один одного це нелюдське. Зупиніть це! Не робіть цього!

„Я прийшла зі своїм малим сином з головного міста - Києва. О п’ятій ранку я почула „бум“ і через пару хвилин після вибуху мені подзвонив батько мого сина, що почалася війна. Він мені сказав „В тебе є 10 хвилин щоб зібратися!“ я одразу розбудила сина, який напевно вже відчував, що щось коїться, він пішов в туалет і весь час там сидів. Страх, який він відчував викликав в нього проблеми зі шлунком. До 10-ти хвилин від дзвінка, ми виїжджали з міста.“

„Спочатку ми пішли в Черкаську область. Мої батьки залишилися в Києві, вони вже в пенсійному віці і сказали, що їм дуже важко подорожувати. Вони будуть доглядати за нашим будинком в Києві. Ми живемо в Оболонському районі. Найбільше бомбардування в перших днях було саме там. На даний момент мої батьки в безпеці, кожного дня я їм телефоную, але ніяк не знаю що робити і як їм допомогти. Але залишатися там для них не є безпечним. Перший день вони ховалися в сховищі, але там було занадто холодно і брудно."

"У мого тата проблеми зі здоров’ям і він не може залишитися в сховищі, тому що його стан би міг погіршитися. Вони живуть на 2-му поверсі, то я надіюся, що там вони будуть в безпеці. В більшісті лише верхні поверхи будівлі є вражені ракетою. Батько моїх синів залишився в Україні. Зараз він перебуває в Ужгороді.“

„Моя сестра жила з дітьми і чоловіком біля кордону із Білорусією. Там вона готувала їжу для військових. Коли вони дізналися, що росіяни можуть почати атакувати з Білорусії, то чоловік її відправив в безпечніше місце. Тепер вона в Польщі. Наша сім’я розділилася, кожен з нас в іншому місці.“

„Коли ми жили в Черкаській області, тривога звучала декілька разів на потязі дня і кожного разу ми бігли з дев’ятого поверху в сховище а потім назад. Це було дуже небезпечне місце. Нам загрожувало, що в нас влучить ракета. Я насправді не пам’ятаю, скільки часу ми провели в сховищі, але можливо десь 5 днів. Люди в сховищі були дуже налякані і знервовані, а мій син там спав в холоді. І потім ми вирішили піти. Всюди було дуже темно, була північ, вуличне освітлення і навіть будь яке освітлення було з причин безпеки виключено. Спочатку ми машиною перейшли кордон з Молдавією. Потім я не знала куди далі. По дорозі ми бачили багато військових машин і військовослужбовців. Нам було страшно. Ми спали в машині і пройшли 4-5 країн, щоб ми дісталися сюди."

"Три дні ми провели без сну в автобусах, в поїздах. Це було дуже важко. Але ми сильні. Хоч я не знаю як далі, але про це ми будемо думати потім. Спочатку мені треба заспокоїтися, тому що я ще не можу свідомо думати. І звісно, що я хочу повернутися додому і до нормального життя, тому що там у мене сім’я.“

„Минулої ночі мій син не міг заснути. Я йому дала іграшку, яку він почав обіймати і говорити про бабусю, дідуся, про домівку. Він говорив про це так, ніби все обіймав. Він маленький і не знає як сказати те, що відчуває. Але я бачу, що він дуже боїться. Не лише дітям, але і дорослим буде потрібна допомога психолога. Ми тепер в безпеці, але коли я чую літак, я боюся наприклад так як вчора, коли тут пролетів гелікоптер. Ми боїмося навіть великих машин.“

„ Я сказала синові, що йде війна. Я запитала чи він розуміє чому ми зараз перебуваємо тут, він відповів тому, що йде війна. Ми не вирішували питання чи нам сюди їхати, ми просто були вимушені. Я була дуже здивована, що скільки людей нам допомогло. Цей світ добрий, тому що люди допомагають один одному, в людей чудові душі і люблячі сердця. В кожній ситуації люди би мали залишатися людьми. Вбивати один одного є нелюдське і на це не існує пояснення. Я не розумію як може хтось, хто має дитину, чоловіка підтримувати цю війну і навіть сказати що війна не існує? Ми би мали виховувати наший дітей в мирі і злагоді. Зупиніть це! Не робіть цього! Не виховуйте в собі насильство!“