Таліна (66)

 21 березня 2022 року, Братислава.  25 день війни.

Особливо цінними для мене є інтерв’ю зі старшим поколінням. Це люди, які багато пережили і побачили. Вони знають історію та дійсність. У їхніх словах є частинка життєвої мудрості. Однак ці знання та розуміння не полегшують їм ситуацію, а навпаки. Жити в невіданні легко. Дуже важко жити з усвідомленням того, що на твоїй Батьківщині точиться безглузда війна. Це просто незрозуміло.

“Дуже сумую за домом, хоча нас тут так добре прийняли. Я завжди хотіла подорожувати, але коли ти мандруєш так, тобі все більше хочеться повернутися додому. Нас хвилює те, що буде вдома, у Києві, хоча місто ще не таке зруйноване, як Маріуполь. Спочатку ми втекли з Києва в сільську місцевість, а звідти в Ужгород, потім перетнули кордон 12 березня 2022 року. Тут у моєї дочки Даши є хороші друзі, з якими ми пробули чотири дні. Сьогодні ввечері ми підемо на облік до іноземної поліції і будемо шукати нове житло, хочемо залишитися тут, у Словаччині”.

“Те, що ми переживаємо, дуже важко. Нам вдається з цим впоратися, але поступово це починає нас ще більше вражати. Спочатку ми просто боялися, тепер це більше про почуття віри та турботи про своїх близьких, наші міста, нашу Батьківщину. Саме в таких ситуаціях починаєш розуміти, наскільки важливо мати дім, рідну країну, сильну країну, яка може захистити тебе і подбати про своїх людей. Звичайно, хочемо, щоб все якнайшвидше закінчилося і ми могли почати все відновлювати. Зараз можемо допомогти лише собі, нашим дітям. Мій чоловік залишився в Україні, ми за нього дуже хвилюємося. Навіть не знаю, в кого зараз краще становище. Адже він вдома, а ми в іншій країні”.

“Ми знали, що на сході України вирує війна з 2014 року, але були досить далеко від лінії фронту. Не могли в це повірити, все ще почувалися в безпеці. Ви вірите, що в росії живуть такі ж люди, як і Ви, думають так само. Хоча ми були колись однією державою, та у нас вже немає тієї дружби, яка була раніше. З іншого боку, коли читаєш про їхню реакцію, розумієш, наскільки там сильна пропаганда. Навіть якщо хтось знає правду, він боїться про неї говорити вголос. Тоді починаєш усвідомлювати, що навіть спілкуючись однією мовою, нема про що говорити, тому що Ви не розумієте один одного".

“Що буде далі? Важко сказати, бо ми цього не очікували. Починає розповсюджуватись велика ненависть. Особливо, коли бачиш, що в росії справді є люди, які все це підтримують. Вони кричать, що ми цього заслуговуємо, мовляв, ми є агресори. Якщо Ви не зупините це зараз силою... розумом не зрозумієте. Ми вже пережили жахи фашизму, але це інше страхіття. Це нелюди, які знищують українців та Україну. Війна з жахливою метою. Це справжній геноцид. Нам залишається лише вірити, що ми праві і що у нас вистачить сил, щоб правда перемогла".

 “Ми просто хочемо миру, щоб швидше закінчилася війна, повернутися додому. Ми хочемо, щоб життя знову було як раніше. Хоч і не повністю, та ми хочемо жити більш свідомо”.