Ольга (42)

26 березня 2022 року, Русовце. 30 день війни.

…Є тільки один шлях поїхати з Києва, на південь, до Одеси. Цю дорогу навіть безпечною не назвеш, бо над головами літають кулі, намагаючись збити нашу оборону, і на дорогу падають бомби. Проте, сьогодні це єдиний спосіб залишити Київ і не потрапити в полон…

“Ми приїхали з Києва. 24 лютого ми були в Северинівці, під Києвом. Прокинулися о пів на п’яту, почувши перші вибухи. Відтоді це місце стало лінією фронту. Ми з чоловіком забрали дівчат і поїхали до Львова. Іронія в тому, що це був його День народження. Мої батьки думали, що це буде не так серйозно, тому вирішили залишитися вдома. Те саме стосується моїх свекрів, які на той час були в Києві. Оскільки всі думали, що метою нападу буде столиця, вони вирішили покинути місто. Спочатку вони поїхали в Боярку, але і там точилися бої, тож поїхали в Рокитне, що є більш віддаленим від Києва селищем. Через тиждень ми почали розуміти, що Київ не буде завойований росіянами так швидко. Ракети також летіли над головою, де були мої батьки, але було не так погано, як у передмісті Києва і, особливо в Ірпіні. Наше місто почало евакуюватися лише зараз, через місяць. Нарешті відкрито гуманітарний коридор. У нас немає ні військових баз, ні інших важливих об’єктів. Проте росіяни хотіли оточити Київ, а ми були в районі, де весь час були присутні танки. Вони були скрізь, перед містом, за містом. Почали заміновувати дороги та ліси. Колись це було місце спокою, куди люди приходили відпочивати. Були красиві ліси, сади тюльпанів, велосипедні доріжки. Сьогодні там замість велосипедів можна побачити як їздять танки”.

“Моїм батькам пощастило в перші дні війни. Охоронці міста загинули, але ситуація в місті все ще була спокійною. Вони могли піти в магазин, в ресторан. У них в будинку немає підвалу, тому найбезпечнішим місцем у будинку, де немає вікон, а лише стіни з усіх боків, була ванна кімната. Там вони проводили більшу частину свого часу. На четвертий день на їхню терасу впала шрапнель розірваної ракети”.

“Моя мама росіянка, я народилася в Україні, але все життя розмовляла російською. У нашій країні українською розмовляють лише діти. Ми не розуміємо, чому це відбувається. Це так несправедливо і нерозумно. Ми купили для батьків будинок за містом, щоб вони мали де жити та відпочивати. Їм 76 років, і вони повинні це пережити. Коли ми йшли з дітьми, то навіть уявити не могли, що піддаємо їх такій небезпеці. Ми намагалися витягти їх звідти всіма можливими способами протягом 2 тижнів. У перші дні перестала працювати електрика, у них не було навіть води та тепла, у місті не було телефонного сигналу. Ми не знали, що з ними. Багато людей намагалися виїхати на автомобілях із білими простирадлами та написом “діти”. Скрізь летіли ракети, руйнували дороги. Одного разу вночі, мешканці погодилися і, близько 100 автомобілів виїхали без будь-яких гарантій безпеки. Дороги зруйновані, скрізь було багато уламків. Непощастило лише одному автомобілю, іншим всім вдалося виїхати”.

“У наших батьків не було автомобіля, а інші були переповнені. Бомби почали падати на навколишні вулиці. На щастя, ті, що впали на сусідній будинок, не вибухнули. Близько року тому на нашу вулицю переїхала родина, з якою ми встигли домовитись, що якщо вони поїдуть, то заберуть із собою наших батьків. Спершу не хотіли їхати, місто було ще відносно тихим. Але коли росіяни почали проникати на приватні ділянки, коли вони прийшли додому, де зустріли дітей, це стало останньою краплею.  Знайомі зібралися за 5 хвилин і виїхали. Забрали й наших батьків, які поїхали тільки в тому, у що були одягнені. Вони приймали лише ліки. Мої батьки їхали у першому автомобілі колони. У першому зазвичай немає дітей, оскільки є найбільший ризик, що його можуть знищити. Евакуація пройшла успішно. Моїх батьків привезли приблизно за 15 км від нашого міста, де ми їх уже чекали. Звідти ми їх вивезли спочатку на Західну Україну, якнайдалі від війни. Коли росіяни напали на Київ, їм доводилося постійно прислухатися до звуків ракет і винищувачів, що пролітали над головою вдома. Частина родини ще в Києві, ми з ними зв’язуємось, і молимося, щоб все було добре. На щастя, там зараз безпечніше, ніж у Харкові чи інших східних частинах, де міста повністю руйнуються. Сподіваємося, що так буде й надалі, і що Київ залишиться недоторканим”.

“Якщо ви хочете виїхати з Києва, у вас є тільки один вихід – вам потрібно їхати на південь, до Одеси. Російські війська і всі атаки йдуть з півночі, з Білорусі. По дорозі потрібно об’їхати місто Біла Церква, де є склади пального, які, звісно, ​​також були зруйновані. Цю дорогу навіть безпечною не назвеш, бо над головами літають кулі, ракети, які наша оборона намагається збити, а на дорогу падають бомби. Але сьогодні це єдиний спосіб залишити Київ і не потрапити в полон”.