Ольга (39), Михась (8 міс.)

27.03.2022, Студієнка.  31 день війни.

Зі сльозами на очах вона описує  їхню поїздку до Словаччини.  Її син ще немовля, але вже усвідомлює, що навколо відбувається. Він відчуває, що його мама хвилюється, відчуває навколишні події. Він прислухається до тих жахливих звуків, які він не впізнає, звуків, які його будять.

Михайлик трохи рухається на руках у матері, дає їй говорити.  Своїм сміхом він зупиняє її сльози.  Вони приїхали до нас, щоб бути в безпеці, щоб він міг спати спокійно.

“Приїхали до Словаччини 17 березня о 2 годині ночі. Ми були змушені покинути рідну Україну через небезпечну ситуацію в нашому будинку в місті Дніпрі, а також в інших частинах країни. Протягом тривалого часу ми залишалися вдома, довго вагалися, не хотіли їхати, сподівалися, що це швидко закінчиться. Щовечора ходили в укриття, в льох. Одного разу вночі після спрацювання сирен повітряної тривоги, бомби дійсно почали падати. Стіни, двері, все тряслося, здавалося, на нас падають бомби. Ми ще два дні чекали та сподівалися, що це припиниться. Думали, що ситуація покращиться, але ставало тільки гірше. Я зібрала речі, забрала свого 8-місячного сина Михайлика, сестру і племінницю, і ми разом виїхали з Дніпра. Поїхали з дому 15 березня. Через два дні ми були в Ублі. На кордоні нас чекала знайома, яка вже була тут. Вона допомогла нам знайти житло в Петри, яка чудово про нас піклується. Вона та її чоловік намагаються створити  для нас затишні домашні умови, щоб нам було добре, і щоб діти не думали про війну. Ми просто хочемо миру і більше нічого! Не хочемо ніяких стрільб і вибухів!”

“Мої батьки залишилися вдома, вони щодня нас чекають, хочуть щоб ми повернемося. Там залишився і чоловік моєї сестри, родини розділяються таким чином. Дуже важко було їх залишити. Просто хочемо, щоб це все швидше закінчилося.  По можливості, нехай росія схаменеться і російські солдати підуть з нашої землі. Це безглузда війна, тому що ці два народи ніколи не воювали. Багато наших людей гинуть у ній”.

“Страшно засинати у льоху під звуки вибухів бомб. На щастя, ситуація в Дніпрі спокійніша, але ми ще відчуваємо страх і чуємо про вибухи. Це не мир. Більшість моїх друзів поїхали до Польщі, Угорщини, навіть до Франції. Ті, у кого є старші діти, залишилися в Україні, але найважче з маленькими. Діти не сплять, їм неспокійно, вони не можуть впоратися з шумом і стресом навколо. Досить складно було їхати з маленьким сином. Це була його перша довга двохденна поїздка. Спочатку Михайлик зовсім не плакав, був хороший, тихий. Але потім він просто став плакати безперестанку. Я не могла його заспокоїти”.

“У деяких куточках України є місця, де немає попереджувальних сирен повітряної тривоги. Тоді Вам потрібно завантажити програму, яка надішле Вам попередження про загрозу небезпеки. Ви відразу біжите в укриття або льох, коли отримуєте попередження. Тут, у Словаччині, тихо, дуже мирно, але, раптом, коли Ви чуєте звуковий сигнал з цієї програми, тоді відразу телефонуєте своїм рідним, щоб дізнатися, чи все у них гаразд і чи вони живі. Багато людей змушені були тікати, щоб захистити своїх дітей, заради їхнього спокою, щоб вони не плакали. Хотіли повернутися, але поки це неможливо, стріляють ракетами і занадто часто вибухають бомби”.

“Неймовірно, що чекає за перетином кордону, Вас зустрінуть доброзичливі незнайомі люди. Вони всі приємні, допомагають, що попрохаєте, не відчуваєте самотності. Знаєте, що Вам більше не потрібно шукати тихе місце, де нічого не загрожує. Ми контактуємо з друзями, які перебувають у різних куточках України. У Харкові, Запоріжжі, Львові, де ситуація, мабуть, поки що найспокійніша. Пишемо один одному повідомлення щодня, говоримо як пройшла остання ніч, щасливі, що всі живі та здорові. Ми віримо в мир, молимося, щоб нікому з нас і ніколи більше не довелося бачити війну”.

“Найгірше те, що багато росіян не розуміють, що відбувається. Наче не винні, але вони не вірять, що є війна, думають, що ми погано жили і тепер вони нам допомагають. Але вони нас вбивають, руйнують наші будинки, школи, лікарні. Ми показуємо їм фотографії та відео, щоб вони змогли це побачити, але вони все одно не вірять. Вони не довіряють навіть тим, кого знають! Ми хочемо, щоб вони повірили і, нарешті, відкрили  свої очі як слід. Дай Бог їм зрозуміти, що все це правда, що це не просто казка, фейки чи фотомонтаж, а реальне життя. Гинуть невинні діти, молоді хлопці. Хочемо, щоб якнайшвидше, все було гаразд. Ми віримо і молимося! Нехай якомога більше наших людей виживе в цій війні! Нехай усі почують правду, особливо росіяни!”