Ольга (32), Леон (6), Лоліка (3), Афіна (1)

24 березня 2022 року, Братислава. 28 день війни.

Я хотіла би сказати російським солдатам: “Будь ласка, воюйте за правилами, жінок і дітей вбивати не можна...”

“Наша втеча від війни почалася 7 березня, і нам знадобилося 17 днів, щоб дістатися до Братислави. Їхали автомобілем, потягом, автобусом. Ми жили на вокзалах, у садочках, у підвалах, були два дні в церкві. Ми намагалися приховати та захистити наших дітей. Будинку більше не існує. Єдина родина, яка залишилася там, ховаючись у підвалі з дітьми, не відповідає на наші дзвінки, ми не знаємо, що з ними сталося. Ми поїхали не відразу. Перші чотири дні ми ховалися у ванній. Потім прочитали, що ванна кімната не є безпечним місцем. На Вас можуть впасти керамічна плитка та скло, що може нашкодити дітям. Тому ми перейшли до передпокою, де нас з усіх боків захищали стіни. Останні сім днів перед втечею ми провели в підвалі”.

“Ми жили в Київській області, наше місто повністю зруйновано. Моя мама, яка там залишилася, ховається в зенітному бункері, їм категорично заборонено виходити. У них більше немає ні води, ні електрики, ні тепла. Вони не можуть піти через стрілянину. Весь житловий масив горить. Насамперед, руйнують школи та дитячі садочки. Місця, де могли сховатися матері з дітьми Поруч з нашим житловим масивом були великі харчові склади, це була мішень номер один, щоб не було їжі. Також на початку знищили три заправки поруч з нами. Було стільки диму, що неможливо було нормально дихати. Ми не хотіли виїжджати з міста, бо слухали нашого Президента, який сказав, що оборона міста триватиме, все буде гаразд. Ми також зрозуміли, що втекти з трьома маленькими дітьми важко. Не хотіли, щоб це вплинуло на їхнє здоров’я. Діти хворіють вже третій раз. Вони раніше так не хворіли. Лікарі кажуть, що це через стрес. Побачивши тут, в мирному небі літак, вони біжать ховатися і кричать, що це ракети. Ми намагаємося виходити з ними на вулицю якомога частіше, щоб вони розуміли, що все гаразд і немає за що хвилюватися”.

“Коли я йшла з роботи, два осколки потрапили мені в обличчя. Я намагалася зберігати спокій, але зрозуміла, що відбувається, коли витерла обличчя. Ти навіть не відчуваєш болю, коли знаходишся під таким психологічним тиском. Ти просто біжиш додому до дітей. Я намагалася працювати до останнього, тому що Вам ніхто не буде платити соціальну допомогу. Президент обіцяв вислати нам ще 15%, але ми нічого не отримали. Сказали, що кожен отримає 6500 гривень. Але не можу отримати ці кошти, тому що я в декретній відпустці з трьома дітьми. Не можу офіційно працевлаштуватися. Ми нічого не отримали від держави. Вдома були без грошей, без світла, без тепла, без їжі. Все, навіть питну воду, приносили додому тільки волонтери. В нашій частині міста ми не могли розрахуватися карткою, а готівкою залишилося 1000 гривень. Навіть якщо у вас є гроші, ви не можете ними скористатися”.

“Світ постачає зброю, але у наших солдатів не було такої зброї, яка могла б захистити нас. Ми вирішили поїхати лише тоді, коли стрілянина почала лунати прямо над нашим укриттям. Я прочитала в інтернет-групі повідомлення, що біля нас є жінка на восьмому місяці вагітності і яка має хлопчика-аутиста. У нас було більше хліба, ніж нам потрібно, тому я вирішила відправити його їй наступного ранку. Це працює так - патрулювання волонтерів і солдатів по місту доставляють допомогу тим, хто має потребу. Я вийшла зранку з укриття і хотіла віддати хліб групі солдатів, щоб вони передали тій жінці. А вони відповіли мені, що не місцеві, не знають, куди його доставити. Тієї ночі вони вбили всіх 15 молодих Українських солдатів, які охороняли нашу криївку. Ми зрозуміли, що ситуація серйозна, і вирішили поїхати. Я зателефонувала одному з місцевих депутатів, який дав нам власний автомобіль. Вони відвезли нас до сусіднього села, там було спокійніше, але все ще було чути стрілянину. Коли ми вийшли з церкви, то побачили, як над головою летіла ракета. Вона впала неподалік від нас і зруйнувала будинок”.

“Якби ми не зустріли когось із наших воїнів, які нам допомагали на початку, то нас не було б кому підвезти. У волонтерських групах пишуть, що до вас приїдуть автомобілі і заберуть звідти. Але ніхто не приїжджає. Машини обстрілюють. Наш водій розповів мені про те, як його друга відпустили евакуювати бабусю та онука. Йому довелося негайно повертатися, бо вони почали стріляти в них. У бабусі опіки, внук поранений, водію куля потрапила в плече. Швидка приїхати туди не могла. Траплялося вже, що швидку окупанти знищували. На вокзал ми потрапили тільки завдяки солдату Колі”.

“Ми пробули в дитячому садку п’ять днів, але не могли помити дітей, тому що багато дорослих бігали до ванних кімнат і використовували всю гарячу воду, як тільки вмикався обігрівач води. Мені довелося витирати дітей вологими серветками. Я не могла нагріти воду для дітей на кухні, бо треба було готувати їжу не тільки для садочка, а й для нас із солдатами. Також була проблема з їжею, може щось було у воді, не знаю. Багатьом дітям було недобре, були проблеми зі шлунком. Лікарі лікували дітей від отруєння”.

“Треба було їхати далі, але ми не знали, куди. Зустріли водія в Карпатах, який сказав, що у нього є дочка в Словаччині. Розказав, що Словаччина – це країна, де нас добре приймуть,  будемо розуміти їхню мову і діти швидко її вивчать. Ми його послухались. І справді, на кордоні нам Словаки відразу допомогли. Вони бавилися з дітьми цілий день і ніч. Тут діти почали відчувати себе дітьми. Знову не можна було повернутися додому. Ми не знали, сміятися чи плакати після перетину кордону. Тут нарешті відчули спокій”.

“Я хотіла би сказати російським солдатам: “Будь ласка, воюйте за правилами, не вбивайте жінок і дітей. Ви поводитеся як терористи!”

“Люди тікають без одягу і без грошей. Де гроші, якщо тобі надсилають мільйони з усього світу? Де кошти, якщо солдати кажуть, що навіть шоломів не мають? Один з наших друзів хотів піти в армію. Йому сказали прийти в теплому взутті та темному спортивному одязі. Він запитав: “Я отримаю форму? Ні! А пістолет? У нас його ще немає! Зброю солдати отримують тільки після загиблих колег”. Він пішов геть. Він сказав, що не буде битися з танком кулаками. Не знаю, скільки ще мирних людей загине. Страждають прості люди. Туреччина стала посередником мирних переговорів, і путіна запросили, але він відмовився брати участь. Навіть Азербайджан посилає нам допомогу. Усі обіцяють допомогу, а борються тільки Українці”.

“Поки ми були в підвалі, ми допомагали один одному в житловому масиві. Один із мешканців заснував групу “Місцеві новини”. Кожен у групі міг написати, що має і що потрібно. Потім цього Українця застрелили. Зараз групою керує інша людина. Це був єдиний спосіб допомогти один одному. Не уявляйте, що хтось стоїть з пістолетом у руках біля входу в кожен підвал чи укриття. Ми швидко зрозуміли,що безпечніше залишатися в квартирах, навіть якщо вони (росіяни) по них стріляли. Коли стрілянина закінчилася, рашисти (російські солдати) пішли по підвалах і вбивали всіх, кого могли там знайти. Подруга, яка провела у підвалі десять днів з сином і їли сиру картоплю, розповіла, що бачила, як до міста приїжджали два танки і стріляли по 9-поверховому житловому будинку. Вони обстрілювали поверх за поверхом, щоб будівля впала. Якщо будинок впаде, нас ніхто не знайде. Неможливо дізнатися коли і де буде відбуватися евакуація. Ми досі чуємо, що тримаємо захист”.

“У мене в росії 3 брати. Вони мені сказали, що не довіряють путіну. Змушували своїх дітей звільнятися на роботі до того, як це все почалося. Вони працювали в армії. Кажуть, що не бояться воювати, але не будуть брати участь у несправедливій війні. Вони намагаються приховати своїх військових дітей, бо розуміють, що це геноцид нашої нації та їхньої родини. Ці люди не хочуть війни ніде в світі. Чому ми повинні воювати в 21 столітті? Ми хочемо жити в мирі. Зв’язуємось з нашою сім’єю в росії, але тільки з жінками. Чоловіки ховалися і фактично пропали безвісти. У росії кажуть, що всіх російськомовних вбиває Бандера. Лише, коли наші друзі побували в західній частині країни, де розмовляють російською, то побачили, що ніякого гніту там немає, зрозуміли, що в росії шириться пропаганда, повна брехні”.

“Війна нас об’єднала. Деякі з нас говорять українською, інші - російською, але всі ми Українці. Мова, якою ви спілкуєтесь, не має вирішувати, хто хороший, а хто поганий. Це все політика, яка впливає на людей. У нас було так, що під час втечі довелося платити за ночівлю тільки тому, що ми розмовляли російською. Пізніше ми дізналися, що ті, хто розмовляв українською, отримали безкоштовне проживання. Рано вранці у нас був потяг, дітям потрібно було хоча б поспати. Ми заплатили 1000 гривень за 4 години сну. До 2014 року все було більш-менш добре. У нас була російська школа в місті, яку незабаром закрили. Мій чоловік азербайджанець, вони теж мають досвід війни, коли прийшли росіяни і вбили всіх. Вони вже спричинили багаторічну війну і голод у нашій країні. А тепер вони знову тут”.