Олеся (39), Ростислав (9), Ліза (8), Тимофій (4)

20 березня 2022 року, Студієнка. 24 день війни.

Олеся родом із Дніпра. З того самого міста, яке в докомуністичні часи називалося Катеринославом і куди Потьомкін хотів перенести столицю з Санкт-Петербурга. Сьогодні російська армія бомбить його.

“Війна ще нас прямо не торкнулася, ми відчули лише повітряні тривоги та періодичні біганини в укриття. Але ми вирішили поїхати, бо були налякані, хвилювалися в основному за дітей. Мої батьки, мої друзі залишилися дома. Ми поїхали не знаючи куди, не знали буде це Румунія, Польща чи Словаччина, просто втекли. Взяла тільки дітей, кілька речей на зміну, рюкзак, документи та свідоцтва про народження дітей”.

“Ми два дні намагалися сісти на потяг. Першого дня на вокзалі було забагато людей, ми чекали там близько 5 годин, а потім повернулися додому на ніч. Наступного дня чекали там із 7 годин ранку. Нарешті, ми змогли сісти на потяг о першій годині дня. Спочатку нам сказали, що ми маємо їхати до Ужгорода, потім до Львова, постійно змінювалось. Зі Львова нас везли автобусом до Польщі, там нас поселили і нагодували в маленькому селі біля кордону. Потім нам сказали, що наступний потяг відправляється о 5 і що довезе нас до міста, назви якого я не пам’ятаю. Там нас прийняли волонтери і забрали до координаційного центру. Довго чекали, було багато людей. Пізніше нас посадили на потяг до Варшави, де ми чекали ще 6 годин на вокзалі і звідти поїхали до Братислави. На вокзалі чекав друг, вона допомогла нам знайти житло. Ми залишилися в іншому місці протягом перших трьох днів. Там було дуже холодно, і це було невідповідне місце для дітей. Потім повезли нас сюди в Петру, ми тут уже тиждень. Я подорожувала сама з трьома дітьми та сестрою чоловіка. Тут у неї є друг, тож ми сюди потрапили. Мій чоловік помер за місяць до початку війни. Якби він був ще живий, ми б, мабуть, залишилися з ним вдома. Йому було 34 роки, 26 січня у нього стався інсульт”.

“Мій старший син Ростислав тут почав ходити в школу, як і його сестра Ліза. Наймолодший, Тимофій, ходить у садок. Також ми отримуємо завдання від вчителів в Україні, тому вчимося разом. Мої діти люблять тварин, кроликів, курей і собаку, з якою тут можна пограти. Їдять все, але віддають перевагу солодкому. Ми варили свій український борщ, гречку. Тут важко знайти роботу, працювати пропонують по 10-12 годин на день, а мої діти повертаються зі школи в 4. Я працювала у депо ревізором безпеки тролейбуса. Я навчала нових водіїв. У мене також є посвідчення водія тролейбуса, але воно не дійсне в Словаччині. Не знаю, яку роботу я буду тут виконувати”.