Оксана (38), Софія (12), близнюки Варвара і Злата (10)

Субота, 5 березня 2022 року, Жиліна

У відкритому приміщенні на 150 осіб, мене зацікавила одна сім’я – мама з трьома доньками. Діти бігали і гралися коробкою з бісером. Передбачаю, що коробку не принесли з собою, а отримали все з суспільних гуманітарних пожертв. Те, що діти можуть гратися практично з чим завгодно - загальновідомий факт, їхня творчість ще не обмежена, як у дорослих. Проте, досить складно спостерігати за тим, як українські діти грають лише зі шматочком паперу і маленькими кульками. Всі свої іграшки, своїх друзів, все рідне вимушені були залишити дома. Оксана, вочевидь, дуже стомилася, постійно телефонує своїм рідним, знаходиться під великим тиском, але і всупереч цьому, змогла приділити декілька хвилин для нашого інтерв’ю. Роблю декілька фотографій, і так, як і іншим, обіцяю Оксані ними поділитися. Хоч і на декілька коротких миттєвостей мені вдалося викликати посмішку на її обличчі.

“Ми втекли, щоб врятувати дітей від війни. Вони були дуже стурбовані і схвильовані від звуків повітряних тривог. Саме для них ми шукали сховище. В Словаччину ми приїхали о 2 годині ночі. Багато членів нашої родини залишилось дома, але ми з ними на зв’язку через Viber і Whatsapp. Ми постійно спілкуємося один з одним та не знаємо, що буде далі. Нам потрібно спочатку заспокоїтися і трохи відпочити”.

“Росіянам хочу передати, що ми хочемо миру і повернутися додому, в Україну. Нехай вони вийдуть на вулиці і покажуть Путіну, що вони також хочуть миру, а не війни”.

“Тут нам допомагають багато волонтерів, за що ми їм дуже вдячні. Ми знаємо декількох людей в Польщі, контактуємо з ними, і разом будемо працювати над вирішенням даної проблеми. Та все ж таки поки що не знаємо, що з нами буде і де будемо жити”.