Неля (61), Настя (33), Ліза (12)

Субота, 5 березня 2022 року, Жиліна

Бабуся, донька і внучка. Спочатку почала говорити Настя, але за хвилину до нашої розмови під’єдналася бабуся. Її було не можливо зупинити. Їй було потрібно виговоритися, щоб хоч трішки полегшало на душі. Через сльози, які не переставали текти по її обличчі. Безпорадність трьох генерацій в одній кімнаті. Що мені сказати в такій ситуації ? Я тримала її за руку і стримувала сльози. Мені хотілося плакати разом з нею.

„Ранком ми прокинулися від вибухів і ми навіть не думаючи просто їхали як найдалі від Києва. По дорозі ми хотіли забрати мого чоловіка. О 8 ранку ми приїхати перед школу, де він працює охоронцем. Його не могли відпустити, тому що він був відповідальним за бомбосховище. Ми були змушені його там залишити. Дома залишилися також мої внуки і решта моїх близьких. 

Спочатку ми поїхати в Житомир, де живуть наші знайомі. Там тоді ще не було такої паніки як в Києві, а в магазинах можна було купити потрібні продукти. Ми не хотіли втекти з України. 

Поступово ми доїхали в Ужгород, але скрізь дорогою у нас виникали проблеми із заправленням автомобіля, тому що не було достатньо пального. 

В прикритті гір ми почали обзвонювати сім’ю і знайомих. Всі втекли. Телефонують нам плачучи, що їхні домівки, райони зазнали російське бомбардування. Вони навіть не знають, чи будуть мати куди повернутися. Нарешті ми перейшли кордон, але я вам клянусь, що тепер я хочу повернутися додому хоч би бомби літати у мене над головою. Тут в мене немає нічого, а там у мене залишився дім і моя сім’я. Сюди ми приїхали тільки через внучку, щоб їй нічого не загрожувало. Мене не цікавить нічого, крім України. Я постійно дивлюся новини. Мої однокласники, з якими я в контакті, живуть в Петербурзі і в Москві. Ніхто нам не вірить, вони думають, що руські прийшли допомогти.“

„ Першу ніч в Словакії ми провели в наметовому містечку. В простих умовах, але не можу сказати поганого слова. Ми отримали все - їжу, теплий чай, сухе ліжко. Потім нас прийняла одна сім’я, котра нам дуже допомогла. Внучці вони купили одежу, готували для нас і навіть до цих пір телефонують і питають як ми. Інакше як ангелів я їх назвати не можу. Але ви зрозумійте мене, нам соромно брати чуже, хоч воно є призначене для нас. Тут це не як вдома, коли ввійшовши на кухню не роздумовуючи ви візьмете собі хліб. Тут ми залежні від інших і повірте, нам соромно. Ми хочемо повернутися додому, у нас там все. Я хочу додому навіть якщо буду змушена спати від голим небом. Ми вже домовилися із знайомими, що будемо допомагати один одному, якщо раптом наші хатини будуть зруйновані.“

„ Другій донці зовсім не пощастило. Вона живе на другому березі Дніпра. Ранком вона поїхала забрати доньку із садочку, встигла провідати свекруху, але далі всі дороги перекрили. Бензин закінчився. Вони зараз сидять дома, зовсім без грошей. Вони телефонують нам і говорять, що смак хлібу можуть лише згадувати, так як в магазинах його від 24.02 не було. Я їй хочу послати гроші , але не знаю як. “

„Цього божевільного треба зупинити. Російські солдати нам принесли війну і зараз вбивають наших синів, батьків, невинних людей.“