Наталя (28), Софія (5)

Понеділок, 26 березня 2022 р., Русовце.  30 день війни.

 Як би Ви пояснили своїй дитині, що почалася війна?  Що б Ви їй сказали, коли самі на межі нервового зриву, не знаючи, що відбувається і що робити в цей момент?  Що б Ви зібрали?  Що вам знадобиться?  На скільки часу Вам доведеться виїхати? Ніхто з нас не знає відповідей на ці питання.  Бо ми не пережили того, що пережила 28-річна Наталя, не пережили війни.

“Ми приїхали приблизно тиждень тому. Точної дати не пам’ятаю, навіть зараз не знаю, який сьогодні день. У Львові на початку було ще спокійно. Поступово до нас почали приїжджати люди з інших куточків України. Якось усю ніч ми слухали звуки вибухів бомб за 10 кілометрів від нас. Вранці нам стало відомо, що було понад 300 поранених і 50 постраждалих.  Тоді ми зрозуміли, що повинні поїхати. У Львові проживає 800 тисяч, біженців на той час було вже близько 200 тисяч.  Ми знали, що коли всі ці люди почнуть виїжджати, ми можемо цього не встигнути зробити.  Я вчитель словацької мови. Почала знаходити зв’язки з друзями зі Словаччини, і вони допомогли мені потрапити сюди.  Я буду вічно вдячна їм і буду молитися за них.  Їхали десь два дні, всюди було багато автомобілів, на кордоні натовп людей.  Погода була погана.  Коли йшов дощ, я сказала, що небо плаче, було холодно”.

“Я прийшла сюди зі своєю 5-річною донькою та свекрухою, якій 74 роки. У неї проблеми з серцем. Щодня були авіаційні нальоти. Ми ховалися в льоху, тому що не  було бомбосховища. Потім прочитали, що льох не найліпше місце для хованок, оскільки він має один вихід. Якби нас там завалило, ми б ніколи звідти не вибралися. При втечі з міста, намагалися триматися біля кварталів будинків, які захищали. Нам вдалося перевезти дві маленькі валізи. Приїхали до Ужгорода, а звідти далі пішли пішки через Висне Немецьке. Купила квитки на потяг до Кошице, який мав відійти о четвертій. Нас посадили в автобус, коли ми перетнули кордон. Водій чекав, поки автобус заповниться. Тому ми пропустили свій потяг, а наступний відправлявся о 10 вечора, прибути мав о 8 ранку. Моїй доньці під час поїздки було недобре. На щастя, ми зустріли там джентльмена, його звали Йозеф, він довіз нас аж до Братислави. Маю надію, що коли закінчиться війна і ми, дай Бог, переможемо, обов’язково зустрінемося з ним та його дружиною, коли вони приїдуть до нас, щоб побачити нашу чудову країну Україну. Ми все відбудуємо, і у нас знову все буде гаразд”.

“У нашій родині, в якій ми проживаємо, п’ятеро дітей, вони всі намагаються нам допомогти. Спочатку було важко, тому що їхні діти не розмовляли українською, а моя дитина – словацькою. Проте, граючи разом, вони вже вивчили кілька слів. Ми  відчуваємо підтримку скрізь, як у крамниці, так і на автобусній зупинці, коли люди радять мені, на який автобус сісти”.

“Ми не очікували, що щось подібне станеться. Львів знаходиться за 600 км від Києва, тому вранці ми не чули жодного вибуху. Я прокинулася від телефонних дзвінків. Прочитала повідомлення від мами, яка написала: “Склади свої речі, почалася війна”. У той момент я не розуміла, що відбувається, я не знала, що робити. Не знала, що збирати. Що потрібно взяти з собою. Я намагалася зібрати все, що бачила. Але потім зрозуміла, що все з собою не можу взяти. Сіла і почала плакати. Не могла рухатися близько двох годин. Потім прокинулася моя донька. Я не знала, як пояснити, що сталося. Тому сказала їй, що ми всі боялися, що почнеться війна, тепер так сталося, що вона почалася. Пояснювала їй, що не треба хвилюватися, адже з нею я, і що я зроблю все можливе, щоб захистити її. Це не спрацювало, тому що вона побачила, що я розгублена. Через кілька днів моя донька сказала мені, що не може дивитися мультфільм російською. Вона сказала мені:  “Матуся, маємо це полишити!” Раніше ми дивилися мультфільми та серіали російською. Зараз вона відмовляється від них, адже росіяни на нас нападають, вбивають. Вона запитала мене, чому вони хочуть нас вбити, і я не змогла відповісти на її запитання. Я досі не знаю, чому?”

“Боюся, що путін об’єднається з Китаєм. Україна – найбільша європейська країна. Коли путін перетне Україну, він добереться до Львова, що за 60 км від Польщі. Він піде далі, він поїде в країни Балтії, Польщу, Словаччину ... Мені лячно, що Європа звикає бачити фотографії війни, про це сьогодні не так багато пишуть у газетах. Страхіття, якщо війна триватиме дуже довго. На сході України — в Луганську і на Донбасі війна триває вже 8 років. Ми знаємо про це, тому що ми надсилаємо гроші в армію, у нас є волонтери, які допомагають. Мені лячно подумати, куди ми підемо, куди всі поїдуть, коли (путін) перетне наші кордони і піде далі? Поки що лише 5 мільйонів людей виїхали з України, але нас 40 мільйонів, ми велика країна. Нам дуже потрібна допомога НАТО. Я розумію, що вони не можуть разом з нами воювати, тому що є загроза третьої світової війни, але вони можуть дати нам кращу зброю. Нам потрібні літаки, нам потрібна потужна зброя. У нас є танки і гвинтівки, але цього замало.  Нам потрібно захищати наше небо. Ми потребуємо допомоги!”

“Ви (у Словаччині) вже відчуваєте наслідки цієї війни, ціни зростають. Краще не буде, якщо ми не зупинимо війну. Коли він прийде сюди, куди ми побіжимо? В Африку? Я не знаю, куди бігти. Постійно кажу, що нам дуже необхідна допомога! росіяни не дозволяють створювати зелені (гуманітарні) коридори в Маріуполі, там люди живуть без води, світла, газу. Уже два тижні їм нічого їсти. Там загинуло більше 10 000 людей. Вони стріляють у людей, які намагаються втекти. Коли ти йдеш у крамницю, вони стріляють у тебе. Подібне було в Ленінграді, коли на нього напали  фашисти. Зараз це відбувається в Маріуполі. З тією різницею, що російські фашисти в нас стріляють. Ми їх називаємо “рашисти”. Вони поводяться як фашисти. Санкції не допомагають, ситуація погіршується. Сумно і лячно дивитися на новини в телефоні, на те, що відбувається. Цьому має бути кінець”.

“Я хвилююся за своїх рідних, які залишилися в Україні. Мої мама і тато, бабуся, дядько. Мама лікар, вона мені каже, що з кожним днем все більше поранених. Це жахливо. Хоча я в безпеці, щодня та весь час, думаю про війну, про свою родину. Знаю і розумію, маю жити далі заради дитини і не варто постійно плакати. Але коли виходжу за кавою, то почуваюся винною. Запитую себе, як я можу це робити? Хтось ховається у льоху і бомбосховищах, а я йду на каву? Але це мене дуже тішить. Це щасливі моменти життя, маленькі дрібнички, які допомагають мені подолати душевний біль. Моя розрада. Ми живемо біля автобусної зупинки. Перші дві ночі я взагалі не могла спати від шуму автобусів. Я прокидалася від звуків, була дезорієнтована, не розуміючи, де я, що трапилося, чи їдуть танки, чи хтось почав стріляти. Коли в місті ввечері тихо, лякає навіть трамвай, що проїжджає,  таке відчуття, ніби поруч летить ракета. Не бажаю нікому пережити війну. Ми сподівалися, що це триватиме п’ять днів. Та, на жаль. У мене є друзі в Києві, Маріуполі та я не знаю, що з ними, де зараз живуть, де сплять і чи живі. Хай це жахіття якнайшвидше закінчиться!”