Маріам (34)

21 березня 2022 року, Братислава. 25 день війни.

Вона мусульманка. Тому Петро, ​​який її розмістив, так швидко відгукнувся на її заклик про допомогу. Він знав, що вона може піддатися ризику й небезпеці через свою віру. Що їй, як і всім, потрібна допомога, але трохи більше. Вона була одна, іншої релігії, іншого кольору шкіри, в чужій країні.

“Ранній ранок 24 лютого пам’ятаю це так, ніби це було вчора. Ті спалахи, вибухи, скрізь по телебаченню були новини, що на нас напали росіяни. Все-таки не хотілося в це вірити. Я була у самому центрі Києва, на Хрещатику – щось на зразок Єлисейських полів у Парижі, який дуже добре захищали наші війська. Про загрозу я дізналася лише тоді, коли російські війська наближалися до Києва, і коли побачила на власні очі, як наші солдати виводили арештованих із покритими головами з квартир. Ймовірно, це були диверсанти та мародери”.

“Не хотіла нікуди їхати. Сподівалася, що це скоро закінчиться, але мій друг весь час казав мені що потрібно тікати, що буде погано. Я вірила, що наші солдати цього не допустять. Та мій друг був правий, ставало щодня гірше. Рано в понеділок, коли закінчилася комендантська година, він підійшов до мене і сказав, що я маю п’ять хвилин, щоб зібрати речі. Сказав, що їхнє посольство евакуюється, і він спробує залучити мене до співробітників посольства, щоб я змогла виїхати з ними. У мене було небагато речей, так як я жила за 60 км від Києва, а до столиці їздила лише на кілька днів. В чому була одягнена, це все, що залишилося. Друг посадив мене в автобус і попрощався зі мною. Тільки тоді я почала все усвідомлювати”.

“Крізь сльози на очах я бачила багато бійців, зруйнованих будинків, тіл... але я також бачила, що їх (рашистів) ніщо не зупинить. Цілий день ми їхали до кордону, через Ужгород та Висне Німецьке. Нас привезли спершу до Пряшів. Тільки потім я дізналася, наскільки самотня. Люди, які їхали зі мною, були абсолютно незнайомими, вони розмовляли іншою мовою. В готелі всі ховалися в своїх номерах, а я залишилася сама, в чужому місті, в чужій країні, не знаючи мови, з незнайомими людьми. Я запанікувала, не знаючи, що буде далі. Моя сім’я вдома, навіщо я, власне, сюди приїхала? Як мені повернутися додому? Зрештою, я заспокоїлася, поїла, і почала думати, що робити. Сіла за комп’ютер, знайшла групу в фейсбуці, яка допомагає біженцям, написала прохання про допомогу. Написала, що приїхала одна з Києва, у мене нікого і нічого немає тут, і також там вказала, що я мусульманка. Хотіла, щоб люди знали, хто просить їх про допомогу. Знаю, що люди не люблять мусульман, але я все одно молилася і просила у Аллаха допомоги”.

“Сподівалася, що хтось відгукнеться. Хтось, хто мені щиро допоможе, аби не осоромити нашої релігії. Я молилася Аллаху всю ніч, а вранці, коли відкрила Facebook, перше повідомлення було від Петра. Не знаю, чому я проігнорувала інші повідомлення, начебто знала, що він саме та людина, яка мені допоможе. Ще раз написала йому, що я мусульманка, запитала, чи це нормально, і він відповів: “Ця ситуація важка для всіх людей, але важча для мусульман”. Він одразу ж написав мені, як до нього дістатися, і я вирушила у подорож, практично не роздумуючи, але довіряючи Аллаху. Я приїхала до Братислави о 22:00, Петро забрав мене і відвіз до будинку, де я жила два дні одна. Тоді Петро привів ще одну сім’ю з дітьми. Буду вдячна йому за допомогу до кінця свого життя. Моєму серцю він милий, як старший брат, хоча і чужий”.

“Ми їдемо в паніці. Навіть не знаємо, чому ми тікаємо, бо не знаємо, що буде. Чому це відбувається, путін не пояснює, він називає це спецоперацією, і ми не знаємо, коли вона закінчиться. Важливо, щоб у людини були сили і воля. Тільки тоді вона зможе впоратися з усім, звісно, ​​за допомогою добрих людей”.

“Мій брат з родиною залишилися в Україні, наші батьки давно померли. Вони живуть за Києвом, неподалік від великої військової бази. Тут відбуваються кровопролитні бої. Я переживаю, що буде з ними, кожен день слухаю про вибухи в їх околицях. Вони всього за 12 км. Не можуть виїхати. Не те, що вони не можуть це зробити фізично, а у них немає матеріальних можливостей для цього. Дружина мого брата сказала мені, що мій брат приєднався до місцевої оборони. Мені від цього млосно. Я не уявляю, щоб щось трапилося з моїм єдиним братом, моєю єдиною родиною. Без нього я була би практично сиротою. Все життя була одна, у мене немає ні чоловіка, ні дітей”.

“Працювала у туризмі, у сфері оренди квартир в Україні. Я зустрічала туристів, розміщувала їх, виконувала усі необхідні адміністративні завдання. Також прибирала ці квартири. Коли я приїхала сюди, то знайшла ту саму роботу. Розумію, що не маю освіти, що я проста людина і не можу претендувати на якусь кваліфіковану роботу. Але я цього не боюся. Можу заробляти достатньо і нормально жити, використовуючи кошти, які заробляю. Мені багато не потрібно. Вдячна за те, що маю. Прибирання – це така ж робота, як і будь-яка інша, за неї платять. Коли я приїхала сюди, я не знала, чим це все закінчиться. Я й гадки не мала, що така чудова людина, як Петро, допоможе мені і я знайду роботу. Досі не знаю, що буде далі. Можливо, буде краще, а може, ще й гірше”.