Маріам (34)
21 березня 2022 року, Братислава. 25 день війни.
Вона мусульманка. Тому Петро, який її розмістив, так швидко відгукнувся на її заклик про допомогу. Він знав, що вона може піддатися ризику й небезпеці через свою віру. Що їй, як і всім, потрібна допомога, але трохи більше. Вона була одна, іншої релігії, іншого кольору шкіри, в чужій країні.
“Ранній ранок 24 лютого пам’ятаю це так, ніби це було вчора. Ті спалахи, вибухи, скрізь по телебаченню були новини, що на нас напали росіяни. Все-таки не хотілося в це вірити. Я була у самому центрі Києва, на Хрещатику – щось на зразок Єлисейських полів у Парижі, який дуже добре захищали наші війська. Про загрозу я дізналася лише тоді, коли російські війська наближалися до Києва, і коли побачила на власні очі, як наші солдати виводили арештованих із покритими головами з квартир. Ймовірно, це були диверсанти та мародери”.
“Не хотіла нікуди їхати. Сподівалася, що це скоро закінчиться, але мій друг весь час казав мені що потрібно тікати, що буде погано. Я вірила, що наші солдати цього не допустять. Та мій друг був правий, ставало щодня гірше. Рано в понеділок, коли закінчилася комендантська година, він підійшов до мене і сказав, що я маю п’ять хвилин, щоб зібрати речі. Сказав, що їхнє посольство евакуюється, і він спробує залучити мене до співробітників посольства, щоб я змогла виїхати з ними. У мене було небагато речей, так як я жила за 60 км від Києва, а до столиці їздила лише на кілька днів. В чому була одягнена, це все, що залишилося. Друг посадив мене в автобус і попрощався зі мною. Тільки тоді я почала все усвідомлювати”.
“Крізь сльози на очах я бачила багато бійців, зруйнованих будинків, тіл... але я також бачила, що їх (рашистів) ніщо не зупинить. Цілий день ми їхали до кордону, через Ужгород та Висне Німецьке. Нас привезли спершу до Пряшів. Тільки потім я дізналася, наскільки самотня. Люди, які їхали зі мною, були абсолютно незнайомими, вони розмовляли іншою мовою. В готелі всі ховалися в своїх номерах, а я залишилася сама, в чужому місті, в чужій країні, не знаючи мови, з незнайомими людьми. Я запанікувала, не знаючи, що буде далі. Моя сім’я вдома, навіщо я, власне, сюди приїхала? Як мені повернутися додому? Зрештою, я заспокоїлася, поїла, і почала думати, що робити. Сіла за комп’ютер, знайшла групу в фейсбуці, яка допомагає біженцям, написала прохання про допомогу. Написала, що приїхала одна з Києва, у мене нікого і нічого немає тут, і також там вказала, що я мусульманка. Хотіла, щоб люди знали, хто просить їх про допомогу. Знаю, що люди не люблять мусульман, але я все одно молилася і просила у Аллаха допомоги”.
“Сподівалася, що хтось відгукнеться. Хтось, хто мені щиро допоможе, аби не осоромити нашої релігії. Я молилася Аллаху всю ніч, а вранці, коли відкрила Facebook, перше повідомлення було від Петра. Не знаю, чому я проігнорувала інші повідомлення, начебто знала, що він саме та людина, яка мені допоможе. Ще раз написала йому, що я мусульманка, запитала, чи це нормально, і він відповів: “Ця ситуація важка для всіх людей, але важча для мусульман”. Він одразу ж написав мені, як до нього дістатися, і я вирушила у подорож, практично не роздумуючи, але довіряючи Аллаху. Я приїхала до Братислави о 22:00, Петро забрав мене і відвіз до будинку, де я жила два дні одна. Тоді Петро привів ще одну сім’ю з дітьми. Буду вдячна йому за допомогу до кінця свого життя. Моєму серцю він милий, як старший брат, хоча і чужий”.
“Ми їдемо в паніці. Навіть не знаємо, чому ми тікаємо, бо не знаємо, що буде. Чому це відбувається, путін не пояснює, він називає це спецоперацією, і ми не знаємо, коли вона закінчиться. Важливо, щоб у людини були сили і воля. Тільки тоді вона зможе впоратися з усім, звісно, за допомогою добрих людей”.
“Мій брат з родиною залишилися в Україні, наші батьки давно померли. Вони живуть за Києвом, неподалік від великої військової бази. Тут відбуваються кровопролитні бої. Я переживаю, що буде з ними, кожен день слухаю про вибухи в їх околицях. Вони всього за 12 км. Не можуть виїхати. Не те, що вони не можуть це зробити фізично, а у них немає матеріальних можливостей для цього. Дружина мого брата сказала мені, що мій брат приєднався до місцевої оборони. Мені від цього млосно. Я не уявляю, щоб щось трапилося з моїм єдиним братом, моєю єдиною родиною. Без нього я була би практично сиротою. Все життя була одна, у мене немає ні чоловіка, ні дітей”.
“Працювала у туризмі, у сфері оренди квартир в Україні. Я зустрічала туристів, розміщувала їх, виконувала усі необхідні адміністративні завдання. Також прибирала ці квартири. Коли я приїхала сюди, то знайшла ту саму роботу. Розумію, що не маю освіти, що я проста людина і не можу претендувати на якусь кваліфіковану роботу. Але я цього не боюся. Можу заробляти достатньо і нормально жити, використовуючи кошти, які заробляю. Мені багато не потрібно. Вдячна за те, що маю. Прибирання – це така ж робота, як і будь-яка інша, за неї платять. Коли я приїхала сюди, я не знала, чим це все закінчиться. Я й гадки не мала, що така чудова людина, як Петро, допоможе мені і я знайду роботу. Досі не знаю, що буде далі. Можливо, буде краще, а може, ще й гірше”.