Мар’яна(31), Максим(7), Ірина(4)

Понеділок, 7. березня 2022 р. Іновець

Нашу розмову перериває її плач. Щоразу, коли вона згадує свій дім, чоловіка, сім’ю, дітей. Чи зможе вона коли-небудь забути?  Я думаю, що всі знають відповідь.  Ніколи.  Незважаючи на весь біль, вона має неймовірне порозуміння до народу Росії.  Вона не засуджує інших за неосвіченість, яка є результатом пропаганди.  Пропаганда, яка змінила її життя та життя всієї її родини.

 „Ми виїхали звідти, як тільки почалася війна. Мені дуже погано, і мені важко, тому що я залишила там свого чоловіка, і переживаю за нього. Ми підтримуємо зв’язок із моєю родиною. Мій брат працює волонтером у Вінниці а чоловік у Мукачеві на заході України. Я постійно думаю, що робиться вдома, як там брат і чоловік. Діти тут з нами і в безпеці. Вдома діти були дуже неспокійні, тому що повітряна тривога лунала дуже часто. Наш аеропорт розбомбили. Ми разом з дітьми заспокоїлися аж тоді, коли перейшли кордон. Ми дуже вдячні словакам за те, що вони нас тут прийняли.“

 „Ми поїхали до Словаччини через Західну Україну. Волонтери допомогли нам з ночівкою у Чернівцях, потім у Хотіні, а в Ужгороді знайома допомогла нам перетнути кордон. Ми бачили по телевізору, що на кордоні стояли великі черги, на щастя, ми чекали лише кілька годин. По прибуттю до Словаччини нас одразу зустріли волонтери, які напоїли нас чаєм, запитали, що вони можуть для нас зробити, чи є куди піти, де переночувати. Це була велика допомога. Ми дуже вдячні за таку підтримку.”

 „Всі наші хлопці повинні були залишитися вдома. Свекруха теж вирішила залишитися. Ми телефонуємо їй, щоб допомогти їй дістатися до кордону, а тут ми подбаємо про неї, у Тренчині, але вона, не хоче їхати через проблеми зі здоров'ям. Вона не хоче покидати своє село і своїх дітей.”

 „Вдома я вчилася на стоматолога, але дотепер я займалася лише адміністративною роботою, і я не знаю, чи зможу я продовжити тут, у Словаччині. Я спробую! Мабуть, за кілька тижнів заспокоюся. Я дійсно щаслива, що частина моєї родини тут зі мною. Наш дім досі стоїть, ми розповідаємо дітям правду, що вдома війна, що треба було сюди тікати. Їм 6-7 років, вони бачили і сприймали це все, особливо коли ми бігли ховатися в *******їх було неможливо врятувати від цього.”

 „Більшість наших друзів тікає до Польщі, Чехії та Словаччини. У нас у всіх є родичі в Росії. Вони там теж безпорадні, їм довелося б виходити на вулиці у великій кількості. Тільки тоді можна досягти якогось результату. .Тоді влада може злякатися і почне нарешті почне діяти інакше. Але люди все ще бояться і сидять вдома. Їх потрібно закликати виходити на вулиці не тільки із-за нас в Україні, а й за Росію і весь світ! Я розумію, що це не залежить від них, але від тієї пропаганди.  Люди в цьому невинні. У нас там багато родичів, яким доводиться щодня слухати цю пропаганду. Я хочу, щоб це якомога швидше закінчилося і ми могли повернутися додому, до своїх сімей і ще я хочу, щоб вони якомога швидше зрозуміли, що відбувається. Я хочу, щоб це закінчилося.”