Людмила (77)

25 квітня 2022 року, Братислава.  60 день війни.

Вона сиділа на ліжку і виглядала дуже втомленою. Обстрілів вона не зазнала, втекла, боячись того, що відбувається в сусідніх містах. Вона не хотіла чекати, поки в її містечко прийдуть російські окупанти. Не втекла б від них. Більше не змогла б це зробити фізично. Вона наполовину росіянка, але рідні їй не вірять про війну. Людмила більше не планувала подорожувати, а також не мала закордонного паспорта. Війна загнала її до Словаччини.

“Ми провели у Львові 2 тижні, там було важко. Спочатку хотіли поїхати до Німеччини через Краків. У Кракові були дуже дбайливі волонтери, навіть інвалідний візок дали. Надали житло на головному вокзалі, були розкладні ліжка, на яких можна було спати. Моїй подрузі пообіцяли житло в Німеччині, але так і не встигли влаштуватись. Ще одна подруга допомогла мені знайти це місце. Коли вона мені зателефонувала, я відразу сіла у потяг і поїхала. У потязі ми мали весь необхідний комфорт, волонтери нам допомагали з квитками, давали їжу, стільки добра було навколо нас!  Пробули у Львові, але наплив був такий великий, що вони ледь впоралися”.

“Моя подруга вже знайшла тут роботу. Вона викладач музичної школи, у неї сьогодні мали бути перші уроки, тож вона розповість мені про свої переживання. Я теж хотіла мати тут медичну страховку, але ще не зареєструвалася в іноземній поліції. Не знаю, чи залишуся тут, тому я туди не ходила. Рада, що маю де спати, де прийняти душ. Раніше я ночувала у різних місцях з собаками, котами, папугами, умови були дійсно важкі. Тут я вперше відчуваю справжній комфорт. Але все ще у роздумах, їхати до Німеччини чи ні. У мене також було б там страхування, мені знадобиться медична допомога, бо почуваюся погано. Маю проблеми з ногами, тож доведеться з цим якось боротися. У мене є друзі в Гессені, але вони вже поселили 5 чоловік зі своєї родини, і я не хочу надокучати. Можливо, залишуся тут. У мене навіть не було закордонного паспорта, більше їздити і мандрувати не планувала”.

“Приїхала з Покровська Донецької області, це поки що Україна, але тепер росіяни збираються захопити всю територію. Довелося швидко виїхати, там вже було небезпечно. Ми чули про це від мера, від новин, від президента. Вони благали нас виїхати звідти. В евакуаційному потязі нас було 12 чоловік в одному купе, але до Львова вдалося добратися благополучно. Ніхто не знає, що буде, тому потяги такі переповнені”.

“Вдома ми дуже добре жили. Я викладач музичної школи. Пропрацювала 52 роки, зараз на пенсії. Ми жили мирним життям. Навіть у 2014 році жахіття, які відбувалися навколо, нас не торкнулися. Бачила, як над нашим містом пролітали літаки. В інших містах росіяни скидали касетні бомби, в нашому місті цього, на щастя, ще не було.  Місто все одно порожнє. Усі роз’їхалися, щоб не заважати територіальній обороні міста. Люди залишили там усе. Вони поїхали лише в тому одязі, в якому були. Ті, хто залишився, кажуть, що ми втекли без потреби, але страх є страх. У місто надходить гуманітарна допомога, є ліки, ситуація краща, ніж на початку, коли в місті панувала паніка. У нас були свої будинки, своє життя, все. Я не думала, що переживу це в своєму віці.  До останнього моменту ми не вірили, що почнеться війна”.

“Завдяки росії розриваються цілі родинні зв’язки. Я наполовину росіянка. У мене там живе значна частина моєї родини, але стосунки зруйнувались. Це люди без власної думки, вони вірять лише тому, що говорять по телебаченню.  Соромно і боляче, що так, вийшло. Що далі? Все по-іншому, коли тобі 20-30 років, ніж коли ти на пенсії. Вже немає ні здоров’я, ні сил. Я багато подорожувала, коли була молодою, була активною, але зараз просто сиджу тут пригнічена і не хочу нікуди їхати”.

“Родом із повністю російськомовного регіону і підтримую зміни, які там почали відбуватися. У школах довелося починати писати навчальні програми українською. Це наша офіційна мова. Коли в 2014 році я їздила лікуватися в Карпати, мене всі питали, як я можу поїхати на “Бандерівщину” (зневажлива назва для Західної України).  Проте мій досвід був дуже позитивним.  Коли люди там дізналися, звідки ми приїхали, вони розпитували нас, що відбувається в нашому регіоні, піклувалися про нас, хотіли нам допомогти. путіну вдалося об’єднати захід і схід України. Про нас на російському телебаченні брешуть. Нам ніхто не вірить, ми просто нацисти і дурні люди, які самі собі все руйнують, мовляв, це (кадри війни) просто відеомонтаж, фейки. росіяни нам не вірять, що це просто пропаганда. Яка пропаганда? Я сама це пережила, бачила, як маріупольці спали на підлозі, вони нам все розповіли!”.

“У нас вдома було майже все, і вода, і світло. Було краще, ніж у 2014 році, коли нам на кілька місяців відключали воду і доводилося носити її додому з криниці. Коли вони бомбили водосховища та інші стратегічні місця, у нас були відключення електроенергії, але наші змогли відразу все відремонтувати, налагодити. В інших містах було гірше. Так, міста Маріуполя більше не існує”.