Людмила (57), Володимир (62)

10 квітня 2022, Пруске.  45 день війни.

Вони усиновили дітей один одного від першого шлюбу. У них лише одна спільна дитина – син, якому довелося залишитися в Україні. Сестра Людмили залишилася вдома, 10 днів немає вісточки від неї.  Вони сподіваються, що, принаймні, зовнішні стіни їхнього будинку збережуться, тоді вони могли б по поверненні його відремонтувати. Якщо ні, Володимир твердо вирішив жити в землянці. Однак у Людмили запущений артроз колінної системи.  Їй потрібна операція – пересадка обох колінних суглобів. Вони планували продати дві ділянки землі, щоб мати можливість оплатити її операцію. Зараз, мабуть, це буде неможливо.

“Ми залишалися вдома до останнього моменту. Поки ситуація не погіршилась. Місто Ізюм було зруйновано. Бої наближалися до нас, коли українці почали відступати. Одна з ракет впала біля нашої школи. Тож ми поїхали в Святогорськ до сестри, але й там почався обстріл. Наші діти першими втекли з дому, у них маленькі діти.  Вони покликали нас сюди і ми приїхали.  На евакуаційний потяг у Краматорську чекали 12 годин, лише за два дні до того, як бомба потрапила на тамтешній вокзал”.

“Війна – це жахіття. Нам довелося все залишити. І будинок, і господарство, і нашого 32-річного сина. Все зруйновано. Ми вагалися, не могли прийняти рішення два тижні, щоб все покинути і поїхати. Приїхали позавчора, 7 квітня. Лінія фронту вже там, де наш будинок, росіяни все руйнують. Ми не знаємо куди повертатися, сподіваємося, що хоча б зовнішні стіни будинку залишаться неушкодженими. Я інвалід 2 групи, маю великі проблеми з ногами. Поставили діагноз артроз обох колін. Потрібна операція - заміна обох колінних суглобів. Операція в Україні дуже дорога, тому ми планували продати дві ділянки землі, щоб оплатити цю операцію. Зараз, напевно, це неможливо”.

“Тут я допомагаю нашим дочкам з онуками, їхні батьки залишилися вдома. Мені дуже шкода, що відбувається, в основному через дітей. Вдома ми ховалися в укриттях, у льоху. Але льох неглибокий, оскільки у нас високий рівень ґрунтових вод.  На місці вибуху ракети біля школи залишилася яма, глибиною 10 метрів. Коли ситуація стала нестерпною, нас друзі відвезли до Слов’янська, і звідти ми поїхали в Краматорськ, щоб потрапити на евакуаційний потяг. Ми залишили вдома все. Навіть весь одяг, який у нас є, нам дали тут”.

“Наш син – лісник.  Він працює в національному парку і зараз відповідає за його протипожежну охорону. Також з нами є дівчина з сусіднього села, яке спершу окупували росіяни. Вони навіть підірвали дамбу та міст, тож нам не було можливості поїхати з дому. Єдиний шлях був у напрямку Святогорська. Багато людей залишилося вдома. Частина нашої родини залишилися в Україні, вони зараз у Дніпрі. Моя сестра залишилася вдома з сином, у неї є ще й корова. Минуло 10 днів, як ми не одержали від неї будь-якої вісточки. У них немає ні електрики, ні сигналу, нічого”.

“Ми відпустили курей, коли пішли, інші відпустили своїх корів і свиней. Вся худоба бігає по вулицях без нагляду. Ми дуже хочемо додому. Тут наші онуки, але ми хочемо додому. Не бажаю нікому пережити війну”.

“Ми не розуміємо, чому це відбувається, ні я, ні мій чоловік. Ми тримаємося подалі від політики. У нас немає друзів у Росії, всі наші друзі та колеги залишилися вдома, а тепер росія над ними панує. Ми не можемо навіть уявити, що з кимось могло статися, щоб він вирішив розпочати цю війну. Якщо хоча б зовнішні стіни нашого будинку збережуться, нам буде куди повернутися. Якщо ні, ми будемо жити в землянці. Ми хочемо повернутися додому. Тут гарно, але дім є дім”.