Катерина (36), Сергій (12), Женя (1 рік і 2 міс.)

8 квітня 2022, Жиліна.  43 день війни.

Приїхали з чотирма дітьми. Катерина здалася мені сильнішою. Вона була оптимістично налаштована і з усіх сил намагалася передати це іншим. І не тільки своїй невістці.  Промовила “Слава Україні!” з такою переконаністю й ентузіазмом, що її навряд чи можна було про щось розпитати. Катерина та всі, кого я зустрічала, мають велике бажання миру і нескінченну віру, що вони скоро повернуться додому.

“Ми живемо в маленькому містечку в Дніпропетровській області.  На щастя, вуличних боїв у цій частині країни ще не було.  Над нашими головами літали тільки ракети, а наші захисники намагалися їх збити.  Ракети падали на наш житловий масив 3 рази.  Все тремтіло, скло брязкало, двері й підлога рухалися”. 

“Ми виїхали з України переважно тому, що переживали за наших дітей. Читали, що відбувається в Ірпіні чи в інших місцях, як там ставляться до дітей. Ми хотіли їх від усього цього врятувати”.

“Залишили там роботу, наших чоловіків. Дуже сподіваємося, що цей кошмар скоро закінчиться і ми матимемо змогу повернутися додому. Нас тут дуже добре прийняли, ми відразу заспокоїлися, приїхавши сюди, вже посміхаємося і можемо відчувати себе трішки щасливішими”.

“Ми приїхали сюди вчора ввечері. Виїхали з Дніпропетровської області 5 квітня, скрізь були великі затори. Дорога зайняла близько 2 днів. Приїжджаєш на вокзал з повними руками, з тобою маленькі діти,  дитяча коляска, а щоб сісти в потяг, треба бігти з усім цим. Ми не спали протягом усієї поїздки, бо повинні були тримати дітей на руках, інакше ми б туди взагалі не вмістилися”.

 “У нас по двоє дітей з невісткою, тільки вдвох приїхали сюди з дітьми. Ми родина, наші чоловіки – брати. Мої друзі раніше приїхали до Словаччини і нам порадили, тому що тут добре і безпечно. Тому їх послухались. Тут ми у безпеці. Любимо свою країну і довіряємо нашим військовим. Віримо, що вони переможуть у цій війні! Слава Україні! Віримо, що всі виживуть!”