Ірина (35), Мирослава (12)

Субота, 5 березня 2022 року, Жиліна

Коли Ви читаєте про кількість людей, які через війну змушені були покинути Україну, Вам, мабуть, складно усвідомити, як в реальності така маса людей виглядає. Я це зображення побачила на власні очі в Жиліні. На великому поверсі будівлі, де ще декілька днів назад були офіси, на підлозі було розташовано багато матраців, ліжок було обмаль. Спальні місця відокремлювалися перегородками з тканини, щоб у нових жителів було хоч трохи особистого простору, де б змогли перепочити перед продовженням майбутнього шляху. Кожен вирішує сам, як довго тут залишиться, деяким потрібно лишитися всього лише на одну ніч, іншим – на довше. Перші дні бувають самими складними, так як Вам потрібно прийняти нову реальність, яку Ви собі навіть не могли і уявити. Також, як і Ірина, яка приїхала в Жиліну, всього лише за декілька годин до мого приїзду. 

“Ми втекли через дітей. Дома вони були змушені ховатися в бомбосховищі. Нескінченно ми чули звуки вибухів бомб, снарядів і повітряних тривог. Ви в очікуванні, що на Вас впаде дах. Навіть і зараз при досить гучних звуках, мене починає трусити від страху. Це просто не забути. Мій чоловік, на жаль, залишився дома. На щастя, поки не воює, і кожного дня підтримуємо зв’язок через відео (Telegram). З Дніпра (до помаранчевої революції - Дніпропетровськ) в Словаччину ми їхали потягом. Коли ми приїхали на вокзал, виявилося, що наш потяг на іншій платформі і нам довелося бігти по коліям на іншу, щоб встигнути. Дякувати людям, що нам допомогли. В одному купе нас було 14. До Львова ми добиралися 20 годин, і звідти через Ужгород сюди, в Словаччину”.

“В Словаччину ми приїхали сьогодні вночі. Нам зараз потрібно відпочити. Поки тут хочемо залишитися на тиждень або два, і потім, якщо у нас вийде, то поїдемо в Німеччину. В нас тут дядько, який тут працює, обіцяв допомогти знайти нам житло. Додому хочемо повернутися якомога швидше, але розуміємо, що війна буде тривати довше”.

“Я хочу передати росіянам, щоб виходили на вулиці. Одному зламати систему неможливо, а гуртом – так. На жаль, навіть російські солдати, більшість молодого віку, не знають, куди і навіщо приїхали. Також не хочуть воювати, думають, що все це лише військові навчання”.

“Хочу подякувати всім, хто нам допомагає. У нас є їжа, тепло, отримуємо багато позитивних емоцій, у нас є  все необхідне для наших потреб, дітям тут подобається. У нашій валізі всього декілька речей, достатньо для того, щоб переодягнутися. У доньки в рюкзаку одяг також, тільки на два дні. Але я повторюю, що люди нам дуже допомагають, і поки що ми нічого не потребуємо”.