Еліна (29)

14 березня 2022 року, Братислава.  19 день війни.

 Наймолодша у родині. І сьогодні найсильніша. Еліна допомагає батькам, бабусі та дідусеві. Без неї вони, швидше за все, загинули. Їм пощастило, що вони всі тут разом. Їм вдалося вчасно втекти. Але скільки родин розділила війна?  А скільки ще розділить?

 “До Словаччини я приїхала першою із родини, вже тут була раніше, у 2014 році, коли почався весь конфлікт. Тож я вже знала, що робити. Трохи знаю Братиславу, бувала тут кілька разів. Мені легше, оскільки знаю мову. А тепер треба починати життя заново. Раніше я працювала в крамниці елітних італійських меблів в Україні. Крамниця зараз звичайно зачинена. Не знаю, коли все повернеться до звичного життя. Я тільки дуже сподіваюся, що Київ залишиться неушкодженим. Інші міста, такі як Харків чи Маріуполь, вже сильно зруйновані. Все, що ми можемо зробити, це перечекати тут. Ми не знаємо, що буде далі і чим це все закінчиться. Спочатку виїхали з Києва, пробули в Україні приблизно тиждень, але потім ми зрозуміли, що стає гірше і тому вирішили поїхати в Європу. Іншим не пощастило. Херсон відразу ж потрапив під удар і люди не встигли виїхати. Сьогодні у Києві було 2 ракетні обстріли, які зруйнували будівлі в різних частинах міста, в тому числі 9-поверховий житловий будинок. Про це ми дізналися з новин. Треба просто чекати і вірити в кращі часи, вірити в нашу країну, в нашого Президента, вірити, що Америка і Європа нам допоможуть. Якщо вони не допоможуть, він (путін) прийде і до них”.

 “Неможливо уявити, що це відбувається в 21 сторіччі, це ті історії, про які нам розповідали наші батьки, дідусі й бабусі. Про Другу світову війну в Україні всі дізнаються в школі, про те, як наші родини воювали. Я не можу повірити знову в те, що відбувається. Ми зможемо зупинити війну і змінити всю ситуацію на краще, тільки якщо будемо триматися разом. Мені 29 років і я допомагаю своїй родині. На щастя, ми всі разом і піклуємось один про одного. Для нас було легше разом залишити дім. Не уявляю, як це себе картати за те, що Ваша родина залишилася вдома в Україні. Це наша історія!”

 “Час покаже, що буде далі і що ми будемо робити. Просто повинні жити, виживати, боротися і допомагати один одному. На жаль, це час, коли ми не можемо жити так, як усі, ми повинні  виживати! Все, що потрібно, у нас поки є, але є багато людей, яким потрібна допомога, вони не знають мови, їм потрібні гроші, ставати на ноги, виживати”.

“Люди похилого віку не хочуть залишати рідний дім, і це проблема. З ними в Україні залишаються онуки та діти, бо не хочуть залишати їх одних. За 20 кілометрів від Києва є будинок для людей похилого віку. Там живуть 80 - 90 річні люди. У них навіть електрики немає, вони гріються біля вогнища. Ми говоримо про Київ, місто, де проживає близько 6 мільйонів людей, навколо якого проживає ще 1 - 2 мільйони людей, більшість з яких зібрали речі відразу після першої ночі війни й виїхали. З  деяких міст і сіл у районі люди не мали можливості втекти, тому що там вже були російські солдати. Все змінилося за одну ніч. Більше тижня ми не спілкувалися з рідними та друзями з Маріуполя, ми не знаємо, що з ними”.