Аріна (20)

21 квітня 2022 року, Братислава.  56 день війни.

Зараз вона живе у двох суміжних кімнатах з іншими жінками, яких зустріла під час втечі з України. Бабусі, мами, майбутня мама, діти, немовля, всі разом. Це її нова родина. Їх об’єднала війна. Сьогодні вони разом переживають щоденні негаразди і допомагають один одному. Її рідне місто майже повністю зруйновано. Їхні мрії та плани випарувалися в одну мить. Вони сильні жінки, які заслуговують нашого захоплення.

“Коли 24 лютого почалася війна, у нас зустрілися родина та сусіди, і ми почали жити разом.  Моя племінниця і невістка в першу ніч прокинулися від гучних звуків, подумавши, що наближаються танки. Вони відразу зібрали речі і пішли до нас, бо не мають належного підвалу, льоху. Якби бомба впала на їхній будинок, вона поховала б усіх. Тому вони прийшли до нас. У нас великий будинок з просторим і міцним льохом. Якийсь час ми всі жили разом, поки нам не сказали, що наша місцевість більше не безпечна. Ми взяли родину та друзів, і встигли виїхати до того, як оголосили офіційну евакуацію. Мій батько, брат та інші чоловіки сказали нам, що ми повинні виїхати”.

“Ми залишили їх там зі сльозами на очах. Треба було в першу чергу думати про безпеку дітей. Мій брат почав заїкатися, багато хто з нас погано спить. Їхали 3 дні і 27 березня перетнули словацький кордон. Були дуже здивовані, напрочуд тепло нас тут прийняли.  Треба було терміново шукати житло, бо одна з нас скоро народжуватиме, а у неї ще й 9-місячний син. Поліцейська Яна, яку я запам’ятаю на все життя, з’явилася раптово. Вона допомогла нам знайти житло в монастирі, щоб не їздити в наметове містечко. Там про нас подбали черниці. Вони, мабуть, були найкращими людьми у світі. Були там приблизно 2 дні.  Нарешті, змогли прийняти ванну і добре виспатися вперше за місяць. Раніше ми спали де могли, хтось на ліжку, хтось на підлозі. Ми були в постійному стресі, щоразу, коли чули сирену, доводилося бігти в льох. Потім ми поїхали в Жиліну, а зараз ми тут, у Братиславі”.

“Моє рідне місто майже повністю зруйновано. Всі наші плани на цей рік розпалися в одну мить. Нам важко про щось говорити. Прийшовши сюди, ми зайшли до універмагу, де на даху є парк. Ми дивилися на людей, які радісно ходили, і думали: “Не дай Бог зробити з ними щось таке, як те, що трапилося з нами!” Ви б навіть не побажали ворогу всього того, що з нами відбувається. Щодня слухаємо новини і сподіваємося на краще”.

“Там залишилися наші сини, брати, батьки, дід, бабуся, інші родичі, коти, собаки, все, що було наше. Чоловікам довелося залишитися, деякі з них служать в армії. Сідаючи в потяг, розумієш, що назад дороги немає. Їхали в потязі в темряві, бо навколо Києва були бомбардування. Темрява була нашим камуфляжем. У кожному купе було по 8-9 осіб. Лише коли ми сіли в потяг, ми почали опановувати себе, розумово повертатися у форму. За все своє життя, за свої 20 років, я ніколи не думала, що щось подібне може статися. Моїй бабусі 75, і вона теж не вірила, що колись переживе війну. Вона залишилася вдома, не могла поїхати, бо була хвора. Зараз з нею тато й дідусь. Ми щодня молимося, щоб у нас було куди і до кого повернутися, щоб були живі наші родичі і друзі, лишилось все наше”.

“Моя мама дуже сильна жінка, але коли почалася війна, вона також пережила стрес, почала пакувати речі та готуватися до втечі. Тільки мій батько, який уже був у армії, постійно заспокоював нас. Вночі спиш і раптом чуєш - БУМ! БОМ! БОМ! І ти не розумієш, що відбувається, звідки ці звуки. Ніхто з нас до цього не був готовий. Війна в 21 столітті? Ті люди, яких ми вчора називали братами, сьогодні стали нашими ворогами. Ті, хто живе в росії, часто не вірять, що в нашій країні йде війна. Ви можете надіслати їм фотографії, але це все одно буде для них просто “рятувальною операцією”. Що це за рятувальна операція, якщо гинуть люди, діти, солдати, які Вас захищають?”

“Нам вдається підтримувати зв’язок із нашими родичами лише через Viber або за словацьким номером телефону. Кажуть, що ситуація спокійна. Але розумієте, що це лише їхній спосіб Вас заспокоїти, і ситуація насправді серйозна. Але є й ті, хто розповідає нам правду про те, що відбувається. Коли все починалося, я не знала, що про це думати. Всі заплакали, впали в паніку, почувся гуркіт танків. У цей момент ти думаєш, чи пройдуть вони повз, чи стрілятимуть у тебе. Не можна передбачити, звідки почнеться стрілянина, де вибухне бомба, не можна передбачити навіть власну смерть. Щодня живеш, сподіваючись, що куля не влучить у тебе, ти виживеш”.

“У мене є татуювання на руці, це був подарунок від батьків до війни. Я нікому не кажу, що означають ці персонажі, просто вони мене дуже надихають. Вони дають мені крила. Коли мені погано, це нагадує мені, що комусь може бути набагато гірше. Це на івриті, мені дуже подобається ця мова. Більшість людей не можуть прочитати те, що я там написала. Я православна, але це не було перешкодою. Це був останній подарунок”.

“Я хочу, щоб ті, хто досі не вірить, дізналися, що тут відбувається. Щоб вони зрозуміли, що ми не вигадуємо ці речі і самі цього не спричиняємо. Я вірю, що все буде гаразд. Я не сподіваюся, я вірю!”