Алла (33), Злата (6,5)

26 березня 2022 р. Русовце. 30 день війни. 

Перш ніж потрапили до Словаччини, вони провели майже місяць в дорозі. Алла, нарешті, змогла обійняти свою сестру. Війна розділяє Українські родини. Недостатність знань та невігластво створює конфлікти та розділяє сім’ї в росії,  як і у нас. Як каже Алла, як той, хто ніколи не був в Україні, стверджує, що важко жити в нашій країні? 

“До Словаччини ми приїхали 18 березня, оскільки росіяни напали на нас, ми покинули наш будинок у Києві в перший день війни. Прокинулися близько 5 ранку, коли почули перші вибухи. Спочатку, ми не знали, що відбувається, спрацювали автомобільні сигналізації. Минуло трохи часу, аби зрозуміли, що діється, адже вибухи продовжувалися. Мій чоловік запевнив, що Київ найбільш захищене місто, але, так як у нас є дитина, на це не потрібно покладатися. Почали збирати речі, я взяла все, про що могла подумати. Розбудивши свою донечку, повідомила їй, що вона не піде до школи, тому що нам доведеться залишити наш будинок і поїхати в безпечне місце. В місті почали формуватися затори. Люди готувалися до цього, у багатьох були зібрані евакуаційні валізи. Ми стояли в пробках протягом 7 - 8 годин, було скрізь чути сирени повітряних тривог. Ми їхали до 10 години вечора. У той час уряд оголосив загальну мобілізацію. Ми зрозуміли, що не зможемо поїхати разом з чоловіком. Тому вирішили, що я з донькою поїду далі, а чоловік залишиться вдома в Україні. Ми мали друзів у західній частині України. Там провели ніч і вранці ми продовжили рух далі до кордону. Поїхали до Кракова, в Польщу, там живе моя хрещена. Вона відразу ж запросила нас до себе. Приїжджало туди багато людей, мами з дітьми, але там було дуже мало місця. Моя сестра Людмила була вже в Словаччині в той час, і вона запропонувала мені приїхати до неї. Пані Катаріна, яка допомагла та влаштувала їх у себе, живе сама у великому будинку, тому мала ще місце і для нас”.

“Приїхали до Словаччини потягом і, нарешті, можемо бути разом. Моя донька Злата піде в понеділок до дитячого садочку. На жаль, наші батьки, наші родичі, залишалися вдома в Кривому Розі. Це наш другий досвід з війною. Мій чоловік з Донецька, і в 2014 році він повинен був виїхати звідти. Його батьки та сестра вирішили залишитися там. Я приїхала до Донецька в 2012 році, де зустріла свого чоловіка і, згодом, ми одружилися. Ситуація почала погіршуватися в 2013 році, а через рік розпочалась війна. Спочатку ми поїхали до моєї матері в Кривий Ріг, потім переїхали до Києва. Мій чоловік там знайшов хорошу роботу. Жили там 4 роки, і ситуація знову повторилася”.

“Росіяни знову прийшли нас рятувати, за винятком того, що ніхто не хотів, аби вони сюди приходили. Це геноцид Українців. Весь світ це бачить, тільки росіяни не розуміють. Навіщо вони сіють брехню про нас? Так, ми є невеликою країною в порівнянні з росією, ми молода країна, лише 30 років незалежності, але ми довго боролися за волю, свободу, демократію. У нас є свобода вдома, ми можемо висловити свої власні думки, ніхто нас за це не б’є, ніхто нас за це не буде ув’язнювати, як деяких тварин. Жахливо бачити, як росіяни навіть не можуть говорити вголос. Весь світ бачить, тільки вони самі цього не розуміють. Ті, хто ніколи не був за кордоном, кажуть, наскільки погано на Заході. Ті, хто ніколи не був в Україні, розповідають нам, наскільки важко жити в нашій країні. Але як вони можуть щось казати, якщо вони ніколи ніде не були? Ми знаємо, як ми живемо. Знаємо, кого обрали. Вибрали людину, яка ніколи не була в політиці. 73% народу України проголосували за Зеленського. Він єврей, а росіяни називають нас нацистами?”

“Путін –  фашист і ті, хто йому допомагають знищити нас. Він не в змозі прийняти те, що ми хочемо йти своїм незалежним шляхом. Ненавидить нас і вбиває наших дітей, вони вбили більше 120 Українських діточок! Ми мусили залишити свої будинки, бо вони знищували нас і ніхто не знає, чому. Хочемо, щоб перемогла справедливість. Тут нам добре, ми у безпеці, але серце крається, коли ми думаємо про те, що відбувається вдома. Мій чоловік, родичі, мої батьки, бабуся, друзі – залишилися вдома. Деякі не могли виїхати, а деякі наважилися”.

“Вдома працювала у сфері послуг. До цього, протягом декількох років я була у декретній відпустці. Вивчала маркетинг, але ніколи не працювала у цій галузі. Будемо намагатися виживати. Ми віримо, що мир і правда на нашому боці!” 

“Мій чоловік залишився в Україні. Він не на передовій, але допомагає, як тільки може. Йому важко. Моя дочка запитує щодня, коли ми його побачимо. Змушена їй пояснювати, що він все-таки мусить допомогти країні, але скоро все буде гаразд, і ми будемо разом. Ви повинні дати дитині надію і відвертати увагу від війни щодня. Завтра ми збираємося йти до дитячого садочку, там будуть іграшки та інші дітки. Там буде мовний бар’єр, але я розраховую на дітей, адже вони знаходять спільну мову у грі. Була приємно здивована та неймовірно вражена, як нас зустрічали на польському кордоні. Нас тут чекали багато волонтерів, кожен з них намагався нам допомогти. Про нас дійсно піклувалися. Я не хочу, щоб хтось проходив через це. Допомога, яку ми отримуємо скрізь, є величезною. Ми не вдома, але ми відчуваємо себе комфортно. Наша пані Катаріна є неймовірно чудовою людиною, вона допомагала нам з іноземною поліцією, з садочком, з різними потребами. Коли нам необхідно кудись їхати, вона відразу нас туди підвозить. На Злату, в її кімнаті, по приїзду, вже чекали багато іграшок та солодощів. Величезна подяка! Щиро дякуємо! Завдяки пані Катарині, ми почуваємося значно краще”.